Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є - Брене Браун
Усім нам важко зізнаватися у власній недосконалості. І що більше зусиль ми докладаємо, аби зовні все виглядало «правильно», тим важче визнати правду. Ось чому сором так любить перфекціоністів — нас так легко змусити мовчати.
Окрім страху розчарувати або відштовхнути людей, ми також боїмося, що, визнавши правду, ми зламаємося під вагою ганьби, яка впаде на нас. Це непідробний страх, що нашу репутацію буде поховано або безнадійно зіпсовано через одну помилку, яка насправді є лише одним-єдиним епізодом у нашому житті.
Я розповідаю чимало подібних історій у книжці «Я думала, це все лише через мене» (I Thought It Was Just me), але одну з них мені хотілося б розповісти зараз. Це історія про жінку, яка наважилася зізнатися сусідові в тому, що вона бореться з алкогольною залежністю, і почула у відповідь: «Не впевнений, що моїм дітям варто ходити до вас у гості». Ця хоробра жінка розповіла мені, як вона перемогла свій страх і сказала: «Але вони приходили бавитися до нас два останні роки. Я не п’ю вже двадцять років. Я така сама, як десять хвилин тому. Чому змінилися ви?»
Якщо сором — це властивий нам усім страх виявитися негідними почуттів, і якщо всі люди відчувають нездоланну і вроджену потребу в коханні і близькості, легко зрозуміти, чому сором часто називають панівною емоцією. Нам навіть непотрібно відчувати сором, що паралізує: щоб замовкнути, вистачає самого страху перед осудом.
Ми всі соромимося. Але є хороша новина — усі ми здатні виробити в собі опірність до сорому. Опірність до сорому — це здатність розпізнати цю емоцію, конструктивно її здолати, зберігаючи почуття гідності і впевненість у собі, і врешті-решт здобути більше сили, навчитися співчувати і вибудовувати міцні стосунки з людьми. Перше, що ми повинні зрозуміти про опір сорому — що менше ми говоримо про нього, то сильніше від нього потерпаємо.
Сором виходить з-під контролю за наявності лише трьох передумов: секретності, мовчання й осуду. Якщо відбувається щось ганебне і ми тримаємо це в таємниці, сором підживлюється нашим мовчанням і розростається, поглинаючи нас. Ми повинні ділитися своїми переживаннями. Ми відчуваємо сором через людей навколо, і люди довкола зцілюють нас від сорому.
Якщо поруч із нами є людина, яка заслуговує на довіру, варто їй розповісти. Сором втрачає владу над нами, коли про нього говоримо. Таким чином, щоб позбутися сорому, нам потрібно бути відвертими, і варто виробити опірність до сорому, щоб цієї відвертості навчитися.
Після десяти років досліджень я виявила, що чоловіків та жінок із високим рівнем опірності до сорому об’єднують ці чотири риси:
1. Вони розуміють, що таке сором, і знають, які вимоги та очікування викликають у них цю емоцію.
2. Вони критично ставляться до суспільних вимог і очікувань, які переконують нас у тому, що бути неідеальним означає бути неповноцінним.
3. Вони звертаються по допомогу і діляться своїми історіями з людьми, яким довіряють.
4. Вони говорять про сором — вживають слово «сором», розповідають про те, що відчувають, і просять те, що їм потрібне.
Згадуючи людей, які під час опитування розповідали про трансформуючу силу щирості, — людей, які осмислювали власні історії і ділилися ними, — я усвідомлюю, що всі вони виробляють у собі опірність до сорому.
Оскільки наша самоповага і стійкість до сорому пов’язані з осмисленням досвіду, я хочу поділитися з вами однією власною історією про подолання сорому. Але спочатку я відповім на два поширені запитання про сором. Сподіваюся, це допоможе вам зрозуміти таку непросту тему і головою, і серцем.
Яка різниця між соромом і відчуттям провини? Більшість дослідників сорому і лікарів-практиків згодні з тим, що різниця між соромом і відчуттям провини вельми подібна до різниці між твердженнями «Я поганий» і «Я вчинив погано».
Відчуття провини = Я зробив щось погане.
Сором = Я поганий.
Сором стосується нашої особистості, а провина — вчинків. Ми відчуваємо провину, коли зробили щось всупереч собі або нашим уявленням про те, якими ми хочемо бути. Це бентежне почуття, але воно водночас допомагає нам. Коли ми вибачаємося за свій вчинок, компенсовуємо заподіяну іншим шкоду або змінюємо поведінку, через яку нам ніяково, провина нерідко стає мотивацією. Провина — це таке ж сильне відчуття, як і сором, але її наслідки часто конструктивні, тоді як сором зазвичай є руйнівним. Коли люди просять вибачення, прагнуть загладити провину або змінюють поведінку на кращу, найчастіше їх мотивує провина, а не сором. Під час свого дослідження я виявила, що сором насправді нищить ту частину нас, яка вірить, що ми можемо змінитися і стати кращими[17].
Хіба сором не стримує нас? Як і чимало інших фахівців, я дійшла висновку, що сором із більшою ймовірністю спонукатиме нас до деструктивної і небезпечної поведінки, аніж до розв’язання проблеми. Знову ж таки, людська натура диктує нам бажання відчувати себе гідними любові і близькості. Коли нас огортає сором, ми відчуваємо себе ізольованими і нікчемними. Сповнені сорому або страху перед ганьбою, ми радше поводитимемося деструктивно, нападаючи чи звинувачуючи інших. Насправді сором пов’язаний із насильством, агресією, депресією, шкідливими звичками, переїданням і знущанням.
Діти, схильні соромити себе («Я поганий»), замість того, щоб відчувати провину за вчинки («Я вчинив погано»), частіше мають проблеми із самооцінкою і ненавидять себе. Діти, батьки яких маніпулюють почуттям сорому, зростають у переконанні, що не гідні любові.
Я зцілилася від сорому, досліджуючи його!
Неважливо, як багато ви знаєте про сором, він щомиті може підкрастися до вас (повірте, я знаю це з власного досвіду). Ви можете потрапити під його владу, навіть не розуміючи, як це трапилося і чому. Хороша новина в тому, що з досвідом ви здобудете також опірність до сорому. Ця історія не тільки ілюструє підступну природу сорому, але й підкреслює важливість обговорення сорому і зізнання у ньому.
Упродовж декількох місяців у 2009 році мій блог наводили як приклад розробки веб-сайтів на головній сторінці хостингової компанії. Це було доволі смішно, тому що на мою сторінку заходили люди, які аж ніяк не шукали там блог про унікальність і сміливість. Одного дня я отримала електронний лист від жінки, якій сподобався макет і художнє оформлення мого сайту. Я була втішена і дуже вдячна… Поки не дійшла до ось цих рядків:
«Мені справді подобається ваш блог. Він дуже креативний і легко читається. Ось тільки фотографія ваша і вашої подруги псує враження… Боронь Боже! Я би ніколи не розмістила у блозі невдалу фотографію, але це тому, що фотограф із нас двох — це я ;-)».
Я не йняла віри. На фотографії, про яку вона говорила, я і моя близька подруга Лора сиділи в темному кінозалі, чекаючи початку «Сексу і міста». Це мав бути прем’єрний показ, і ми були в радісному очікуванні, отож я дістала свій фотоапарат і зробила знімок.
Коментар до фотографії мене розсердив, спантеличив і шокував, але я продовжила читати лист. Жінка поставила безліч запитань щодо дизайну блогу і наприкінці листа написала, що працює з багатьма «неосвіченими» батьками та планує розповісти їм про мої погляди на виховання. Та хай робить що завгодно. Я була дуже знервована.
Я крокувала кухнею то вперед, то назад, а потім сіла і наклацала відповідь.
Чернетка №1 містила такий рядок: «Боронь Боже! Я би ніколи не наважилась критикувати чиюсь фотографію, тому що дослідник
