Записки шкільного психолога - Вікторія Валеріївна Горбунова
Для кожної людини поняття самовдосконалення має свiй змiст, а тому й вдосконалюється кожен по-своєму. Бiльшiсть з нас цей час витрачає на бiганину базарами-магазинами та iнший господарчий клопiт. Аби хоч якось зупинити таке свавiлля особистiсного росту, мiським центром практичної психологiї було запроваджено так званi методичнi днi - четверги, коли усiх нас збирають до купи й намагаються влаштувати якiсь семiнари, тренiнги, круглi столи або iншi форми обмiну досвiдом та пiдвищення квалiфiкацiї. Iдея сама по собi непогана й має право на життя. От тiльки проблема з її реалiзацiєю. Теза «Хотiли якнайкраще, а вийшло як завжди» спрацювала автоматично.
Особисто для мене з двадцятки цих методичних зiбрань корисними стали максимум п'ять, та й то, якщо користю вважати спiлкування з колегами про життя та засвоєння сказаного за принципом: «Це те, чого не можна робити». Формалiзм процедури вражав на кожному кроцi. Наприклад, який зиск освiтнiм психологам від семiнару на тему «Телефонне консультування», якщо у переважнiй бiльшостi шкiл та садочкiв iснує один-єдиний номер, причому - у кабiнетi директора. Або, яку користь передбачає абстрактна лекцiя шизоїда-фiлософа про «Синергетичнi аспекти право- й лiвопiвкульної регуляцiї дiяльностi школярiв у контекстi гуманiзацiї освiти»?
Найстрашнiшi - заходи з обмiну досвiдом. Коли б цей досвiд можна було обмiняти на реальнi знання та вмiння, було б набагато краще. А так досвiдченi психологи, тобто невдало переквалiфiкованi за кiлька мiсяцiв вчителi росiйської мови, вчили нас iнтерпретувати результати тестiв, виступати на батькiвських зборах, провадити «уроки розвитку» та iнше. Не буду напосiдатися на всiх i вся, звичайно, були й позитивнi приклади, хоч у бiльшостi випадкiв все виглядало таким чином.
Корненко Лiлiя Йосипiвна, шкiльний психолог, за сумiсництвом педагог-органiзатор, в минулому - росiйський мовник, вчить молодих та зелених спецiалiстiв як виступати перед батьками.
- Необхiдно, аби вчитель заздалегiдь повiдомив батькiв про те, що на збори прийде психолог i говоритиме про результати тестування. Якщо вони будуть знати, - обов'язково прийдуть. На збори запiзнюватись не можна. А от виступати краще в кiнцi, бо буде багато питань. Спочатку треба розповiсти, що i для чого ви вивчали. Наприклад: визначали iнтелектуальнi здiбностi з метою з'ясувати, яких дiтей вiдбирати до спецiалiзованого класу з математичним ухилом, а яких нi. Результати треба повiдомляти iз зазначенням прiзвищ, щоб батьки розумiли, хто вчитиметься з їхнiми дiтьми. Також важливо сказати i про проблеми низького iнтелекту. З цим нiчого не поробиш, а тому краще не перенавантажувати дiтей, - вiщувала психологиня.
- Чи варто iз прiзвищами?
- Навiщо вiдсиджувати усi збори?
- Хiба iнтелектуальнi показники не динамiчнi?
- Чи можна без дозволу батькiв проводити дiагностику?
Цi питання звучать пошепки, за спинами, i зрiдка - уголос.
Ми, пригнiченi авторитетом юнi психологи, вчорашнi випускники, пiсля таких проповiдей забуваємо все, чому нас вчили п'ять рокiв у вузах. Нам знову й знову товкмачать зручну iстину про те, що «теорiя теорiєю, а практика - це зовсiм iнше!»
Чому?! Хiба можна вiдкинути гiркий досвiд педологiї - дитячої психологiї 30-х рокiв, коли дiтей просто затестували; коли за результатами цих самих тестiв на iнтелект купа учнiв були безпiдставно визнанi «розумово недостатнiми» й потрапили в спецiалiзованi школи? Навiщо вiдкидати норми професiйної етики, прийнятi в усьому свiтi? Зокрема, вимоги про те, що для будь-якого тестування дiтей необхiдно брати дозвiл у батькiв, що усi результати мають бути конфiденцiйними й бiльш того - психолог, повiдомляючи данi, має враховувати наслiдки своїх дiй.
Р. S. Ось така вона - практична психологiя, творена стараннями практичних психологiв. Чудово, що в школах з'явилися психологи, але чому це вiдбулося до того, як вузи почали випускати спецiалiстiв з бiльш-менш задовiльною квалiфiкацiєю? Зi студентських лав недосвiдчена юнь потрапляє у мiцнi руки загартованих практикiв i довiрливо засвоює «новi стандарти» професiї. Вже майже шiсть рокiв я не працюю у школi i час вiд часу тiшу себе надiєю, що ситуацiя змiнилася на краще. Усi сподiвання гинуть, коли студенти повертаються з практики, - хто здивований, хто збентежений, а хто й новонавернений, впевнений у своїй «практичностi» шкiльний психолог.МЕТОДОЛОГIЧНI СЕМIНАРИ
В кожному з нас живе Вiльна Дитина (Е. Берн)
У життi кожного шкiльного психолога чотири рази на рiк трапляється таке собi випробування мужностi - психолого-педагогiчний семiнар. Що воно таке? Найвiдповiдальнiший захiд, спрямований на психологiчне просвiтництво вчителiв. Увесь педагогiчний колектив збирають в одному мiсцi (вибачте за каламбур) i змушують напружувати натруджений мозок в осягненнi мудрощiв психологiчної науки.
Згаданий захiд вбиває двома речами - формальнiстю та непотрiбнiстю. Уявiть самi: втомленi, вже давно всьому навченi вчителi вимушенi кiлька годин слухати книжнi iстини з вуст психолога, який в своєму життi «не прочитав жодного уроку», «не намагався чомусь навчити цих…», «не страждав заради…» i ще багато iнших «не». Зрозумiло, такий захiд нiяк не сприяє своїй основнiй метi - пiдвищенню авторитету психологiчної науки та самих психологiв. Вчителi - розумнi, себто sapiens, намагаються цей час використати з користю: вони перевiряють зошити, переписують одне в одного рецепти, окремi нахаби навiть плетуть шкарпетки або светри (не особливо маскуючись вiд джерела психологiчної мудростi).
Нiщо так сильно не лякало мене, юного психолога, як необхiднiсть проводити цей злощасний семiнар. Мучило питання: «Як подати матерiал так, щоб вiн був цiкавий, корисний, ненав'язливий i головне, - сприймався?» Як завжди в таких випадках, рiшення прийшло звiдки й не чекала.
Якось iду сумна й невесела, заглиблена у важкi думки, аж раптом - хитрi очi, розкiшна борода - мiй улюблений унiверситетський професор. Ось воно, думаю, спасiння… Взяла й брякнула:
- Романе Романовичу, що робити? Боюся психолого-педагогiчного семiнару!
- Вiкочко, доцю, що трапилось? - турбується професор, заглядаючи в моє, сповнене горем обличчя.
Я розповiдаю. I про те, як лячно, i про те, як не знаю що робити, i про сумнiви. Довiку буду вдячна за просту i щиру пораду: «А давай я тобi допоможу». Я й досi не розумiю, як людина, у якої тисячi справ (лекцiї, семiнари, конференцiї, наради, аспiранти, дисертацiї), отак просто, без жодних вагань, безкорисливо сказала: «А давай я тобi допоможу, проведу цей клятий семiнар». Я тодi навiть не вiдрефлектувала, що менi, молодiй i зеленiй, сьогоднiшнiй студентцi, за так просто простягає руку людина, до якої менi не дострибнути навiть тоді, якщо добре розiгнатися!
Для моїх вчителiв i вчительок вiв семiнар професор психологiї Островський. Круто. Називаючи дiвчатками цих мегер зi стажем, вiн розповiдав їм про теорiю Ерiка Берна, про те, що в
