«Ілюстрована Історія України» - Михайло Сергійович Грушевський

зняло ся в 1734 р., при нагодї польського безкоролївя. Польські пани поділили ся на дві партиї, одні хотіли сина помершого короля, князя саксонського Августа НІ, другі старого Лещинського, що то його свого часу ще король Карло шведський підтримував та не здужав посадити на польськім престол?. Росія і сим разом підтримувала князя саксонського, тож його прихильники запросили, щоб вислала своє вісько їм в поміч. Московська армія пішла виганяти Лєщиньского з Польщі і обложила Ґданськ, де він засїв Разом з тим московські й козацькі війська з кінцем 1733 р. були вислані також на правобічну Україну— громити панів, що завязали воєнний союз, „конфедерацію" на Україні на користь Станислава. Пани конфедерати займали ся тим, що громили панів з противної партиї, а війська козацькі й московські зачали їх самих громити. Серед сього замішання й колотнечі гадамацькі ватаги робили, що хотіли, а поруч них почало підіймати ся й селянство, сподїваючи ся, що тепер удасть ся вигнати панів з України, як за Хмельницького. Прихід військ козацьких і московських люде розуміли так, що се вони прийшли виганяти Поляків і визволити Українців; ходили поголоски про царицині грамоти, що закликали людей до повстання на Ляхів та Жидів; оповідали про давно покійного полковника Самуся, Палїєвого товариша, і Палїєвого зятя Танського, буцім їх вислано підіймати нове повстаннє козацьке.

Особливо велике повстаннє розгоріло ся в Браславщинї. Росийський полковник, висланий сюди, зайнявши Умань, розіслав листи до панів з саксонської партиї, щоб приставали до нього, присилали своїх двірських козаків та иньших вояків та воювали Станиславових прихильників. Одержавши такий лист старшина двірських козаків князя Любомирского, Верлан на імя, пустив чутку між людей, що цариця Анна прислала указ, аби всі люде повставали, побивали Ляхів і Жидів та ставали козаками — на те й отеє московське військо з козацьким іде на Україну; а як вичистять Україну, і заведуть у нїй козацький лад, тоді їх з усїм краєм заберуть з під Польщі до Гетьманщини. Ся поголоска страшенно зворохобила нарід. Стали справдї повставати, писали ся в козаки, заводили козацький устрій, складали десятки і сотні Верлан прийняв титул полковника і визначав від себе сотників і иньшу старшину. Богато приставало до нього особливо двірських козаків та Волохів, з котрих набирали собі двірські роти тутешні пани. Зібравши значне військо, Верлан почав з ними робити походи, з початку по Браславщинї, руйнував оселї панські та жидівські, підіймав людей та ка^ав їм присягати на підданство царицї. З Браславщини перейшов на сусїднє Поділе, тут чинив теж саме, потім перейшов на Волинь, погромив в кількох стрічах невеличкі польські віддїли й своїми загонами сягав уже в околицї Камінця і Львова, здобув Жванець і Броди.

Але в сїй хвилі урвали ся ті політичні обставини, що сприяли розвою повстання. Московське військо літом 1734 р. здобуло Ґданськ, Станислав утік за кордон, пани з його партий піддавали ся Августови Саксонському і першим ділом просили московське військо, щоб уже їх не громило, а помогло вгамувати селян.

Московським начальникам тепер повстання не треба було, і московські війська, що кілька місяців перед тим закликали людей до повстання, почали тепер разом з панами їм „гамувати" — ловили, відставляли до суду, а котрі противили ся—тих побивали. За помічю московського війська панам удало ся дуже скоро змусити своїх підданих-селян до послушности. Побачивши, що надїї на Москву були марні, селяне й козаки переважно піддавали ся своїм панам; богато одначе знаходило ся таких, що не хотїли вертати ся в неволю і разом з ватажками тікали на Запороже або за волоську границю та пізнійше з гайдамаками приходили знову громити Поляків.

Такого воєнного народу за се повстаннє поробило ся богато і вони потім зза границї, а особливо з Запорожа та зимовників запорозьких в дальших роках раз у раз чинили сильні напади на правобічну Україну, на панські двори та замки. Так в 1735 і 1736 рр. великого страху на Поляків навели напади ватажків Гриви, Медвідя, Харька і Гната Голого, що здобували міста, місточка й замки, та чинили росправу з ріжними зрадниками, що покаявши ся з попереднього повстання, пристали до панів і тепер воювали з гайдамаками. Найбільш вражіння зробила гайдамацька кара, вчинена над одним з таких зрадників Савою Чалим—її оспівано в пісні, що незвичайно поширила ся по цілій майже Україні і зробила сього малозамітного чоловіка звісною особою. Сей Сава був з роду міщанин з Комаргорода, а служив двірським козаком у кн. Любомирського, був сотником його козаків; під час повстання пристав до Верлана і утїк разом з иньшими ватажками, як росийське військо задавило повстаннє. Потім покаяв ся перед паном, зроблено його полковником над иньшими козаками, що вернули ся в панську службу-умисно посилано їх на товаришів гайдамаків і вони ходили. Гайдамаки постановили покарати зрадника— 1741 р Гнат Голий з ватагою на саме різдво напав на Чалого в його маєтку, вбив і забрав його майно. Про сіє подію й зложено ту пісню:

Ой був Сава в Немирові в Ляхів на обідї

І не знає не відає о своєї бідї.

Ой пє Сава і гуляє, Ляхом вирубає,

А до його-ш. о до Сави—гонець приїзжає.

„А що ти тут, малий хлопку, чи все гаразд дома?"

„Протоптана, пане, стежка до вашого двора.

Та все гаразд, та все гаразд—усе хорошенько,

Виглядають гайдамаки зза гори частенько…"

Розколихана повстаннєм 1734 р гайдамаччина не переставала непокоїти польську шляхту на правобережу й потім, в 1750 і до 1760-х людей, що для них сї походи стали звичайним занятем, і вони його вели рік у рік. Ні пани нї малосиле військо коронне не спроможні були зробити тому кінець. Селянство, розхвильоване поголосками повстання, підтримувало гайдамаків і помагало чим могло; сміливійші з селян, раз приставши до гайдамаків, не раз потім на все житє віддавали ся сьому занятю. До того ще новий привід прилучив ся до сих розрухів гайдамацьких, коли почали заводити і тут на Подніпровю унїю, по тім як удало ся задавити православну віру в західній Україні (дивись гл. 107). Гайдамацькі ватажки охоче мішали ся в боротьбу українських громад з уніатськими священиками, що їм настановляли польські пани; вони підтримували православних, і ті що за границею московською, і ті монастирі наддніпрянські що тримали ся міцно православя, всі вважали спасенним ділом помагати гайдамакам, як оборонцям „благочестивої" як ЇЇ звали—православної віри. І нема сумнїву в тім, що хоч для гайдамаків близшою метою дуже часто було тільки добичнинтво, то вони, як і