Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів
Висновок від протилежного використовується для вирішення колізій між правовими нормами, що визначаються як особливості правового регулювання, та іншими правовими нормами. При цьому правові норми, що виявляються за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні положень, які визначаються як особливості правового регулювання, підлягають переважному застосуванню перед базовими правовими нормами — загальними і такими, сфери дії яких частково співпадають із сферами дії правових норм, що визначені як особливості.
1. Правило правотлумачення, про яке тут йдеться, поширюється на всі нормативні положення, що підпадають під рубрику «особливості правового регулювання», «спеціальні правові норми» (визнані спеціальними нормативно), під застереження «якщо інше не встановлено законом (законодавством)» чи інші подібні застереження або правила. Суть проблеми полягає в тому, що у разі позначення певних нормативних положень як особливостей правового регулювання або як спеціальних нормативних положень, а також у випадках, коли певні нормативні положення підпадають під названі вище застереження і правила, під ці позначення підпадають, зокрема правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.
Проте належного розуміння викладеної тут думки немає. Серед науковців цього розуміння немає і бути не може за нинішнього стану юридичної науки, яка шукає для себе абстрактно-теоретичні проблеми, на фоні яких проблеми правових норм, що виявляються за допомогою висновку від протилежного, та їх здатності конкурувати з іншими нормами не можуть претендувати на більше, ніж на увагу з боку автора магістерської роботи. Вважається, що суддя чи інший юрист-практик здатний справитись із задачею застосування правових норм, що виявляються за допомогою висновку від протилежного, без допомоги науки. Лише найбільш кваліфіковані і у вищій мірі добросовісні судді зізнаються, що їм дуже трудно, а підчас і неможливо належно здійснювати правосуддя без використання методологічного інструментарію, про який йдеться.
На підтвердження викладеного свідчить те, що судова практика не справилась із задачею дати належну інтерпретацію положень ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, відповідно до яких законом (Господарським кодексом) можуть бути передбачені (визначаються) «особливості регулювання майнових відносин» у сфері господарювання (суб’єктів господарювання). Автори цього видання стверджують, що взяті в лапки слова означають, зокрема, що правові норми, які логічно закріплені в Господарському кодексі (законі) і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, підпадають під формулювання «особливості регулювання майнових відносин». Відтак вони підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, стосовно яких передбачається встановлення особливостей.
2. Відповідно до ч. 1 ст. 199 ГК «за погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу». Звідси випливає, що без погодження сторін будь-які види забезпечення виконання зобов’язань встановлюватись не можуть. Це — правова норма, що логічно закріплена в ч. 1 ст. 199 ГК, виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Якби вона «не перебувала під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, вона не могла б застосовуватись усупереч ч. 1 ст. 574 ЦК відповідно до якої застава виникає на підставі не тільки договору, а й закону і рішення суду, і ч. 1 ст. 594 ЦК, яка встановлює юридичні факти, настання яких тягне виникнення правовідносин щодо притримання безпосередньо на підставі цього законодавчого положення, тобто без погодження сторін. Але зазначена вище правова норма, що логічно закріплена в ч. 1 ст. 199 ГК, «перебуває під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, а тому підлягає переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені ч. 1 ст. 574 ЦК і ч. 1 ст. 592 ЦК.
3. Згідно ч. 1 ст. 293 ГК «за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар». Таке ж визначення договору міни наводиться у ч. 1 ст. 715 ЦК («за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар»). Воно доповнюється частиною п’ятою тієї ж статті («договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги)»). Колізія між цими положеннями двох кодексів вирішується за допомогою висновку від протилежного, який слід зробити із ч. 1 ст. ст. 293 ГК. У такий спосіб виявляється правова норма, згідно якої у сфері господарювання не можуть укладатись договори міни, що передбачають обмін товарів на роботи чи послуги. Ця правова норма як особливість правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання перебуває під захистом ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ЦК, а тому підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 5 ст. 715 ЦК.
4. Частина перша ст. 283 ГК встановлює: «За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності». У цьому законодавчому положенні логічно закріплена правова норма, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої господарський договір оренди не може укладатись як консенсуальний. Це означає, що підписаний (а у відповідних випадках — і нотаріально посвідчений) договір оренди не підлягає виконанню, а орендар не може примусити орендодавця шляхом звернення з позовом до суду до виконання обов’язку передати річ (предмет договору). Ця правова норма підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 2 ст. 759 ЦК, яка допускає укладення договору найму (оренди) і як реального, і як консенсуального.
