«Ілюстрована Історія України» - Михайло Сергійович Грушевський

московських на мову українську. Але так само як і перед тим, в XV–XVI вв., рішала тут невисшість і низшість культурна, а державна перевага. Відірвана від народу, не чуючи в себе міцного грунту під ногами, українська старшина хилила ся в політиці, хилила ся і в культурнім національнім житю та з легким- серцем приймала чужі звичаї, чужу мову, чужу культуру. Дивила ся на Великоросів як на варварів, на півдиких, некультурних людей, але приймала великоруську мову і звичаї. Почавши вже з Петрових часів росийська мова входить все в ширше уживаннє не тільки в зносинах з росийськими властями, але впливає і на мову внутрішнього українського діловодства, входить і в приватне жите, і в письменство України. Перед тим народня мова відступала на другий плян перед мовою церковнословянською та мішаною книжною мовою українське-словянсько-польською. Тепер нова цензура не тільки виключила зовсім з друкованого слова народню мову, а і до всяких невеликоруських елементів церковно-словянської і книжної мови поставила ся незвичайно підозріливе, домагаючи ся, щоб не було нїяких ріжниць від мови прийнятої в московських сторонах—ніяких слідів українства. Через се стара книжня українська мова виходить з уживання, а їі місце займає мова великоруська. А з тим як культурне житє обновленої Росії потроху наростає, з серединою XVIII віка, — великоруська мова й культура опановує все сильнїйше і українське громадянство. Українці пишуть по росийськи, беруть участь в росийськім письменстві, а чимало їх входить навіть в перші ряди нового великоруського письменства, займає в нїм визначні і поважні місця, а нічого не робить для культурного житя українського, для письменства і культури України.

Такими слабкими показали себе Гетьманцї, потомки борців за волю і самостійність України! Але при всїм тім не можна сказати все таки, що істнованнє української автономії, хоч би і в такій злинялій, обкроєній і зросийщеній формі було річею байдужою з погляду національного українського житя. Під пудреними французькими париками і модними вишитими камзолами нового покоління українського громадянства, під його великоруською мовою і політичною услужністю зіставав ся певний український патріотизм, який з часом міг вилити ся в иньші, далеко живійші і симпатичнїйші форми. Новий правитель України, що зайняв місце гетьмана Розумовського, Румянцев, з здивованнєм завважав не одного з тих модних Українцїв, що „при всїх науках і в чужих сторонах обращеніях зістали ся козаками і заховали горячу любов „до своєї власної нації й „солодкої отчизни", як вони її називали Не вважаючи на своє підданнє під культуру великоруську вони були дуже високої гадки про український нарід. „Ся невелика купка людей инакше не відзиваєть ся, як тільки що то вони найперші на цілім світї і що нема від них нікого сильнійшого, нікого хоробрійшоро, нікого розумнійшого, і нема ніде нічого доброго, нічого користного, нїчого дійсно свобідного, що могло б їм придати ся, і все що у них—то найкраще" — так нарікав на український дух той же Румянцев в листах до цариці. Справді при нагоді складання „наказів" до комісії 1767 р., що мала виробити нові закони для Росії, з несподїваною силою в усім українськім громадянстві виявило ся щире привязаннє до української автономії і самоуправи, до старих прав і привілєгій, — бажаннє відновити їх при першій нагодї.

Нема сумніву, що істнованнє українських автономних форм, хоч би й сильно вже обмежених і поруйнованих, підтримувало в українськім громадянстві і почуте своєї осібности і сей український патріотизм— „республиканські мисли", як їх називав Румянцев. З сього погляду захованнє Гетьманщини при давнїйших правах і порядках було все таки дуже важне і користне. Громадянство українське не було вироблене полїтично, національне почуте його було слабке, народнї елементи в культурі малі; з огляду на се збереженнє форм політичної окремішности навіть тих, які ще зіставали ся, було важне для збереження і поглублення національного почутя. Можна напевно сказати, що як би сі українські форми не були покасовані, а задержані далі, вони б не дали потонути до решти українському громадянству (його вищим інтелігентським верствам) в росийському морі, як се стало ся по скасованню- української автономії. Нові політичні й культурні течії європейські з часом однаково влили б иньший зміст в житє українського громадянства, дали б йому нові інтереси, нові відносини до народу і народнього житя. А національні форми як би не були знищені так, як се стало ся з повним скасованнем старих українських порядків, а стояли цілі, то новий культурний і поступовий рух на українській національній основі при щасливій хвилї міг би розвинути ся від разу серед цілого українського громадянства, і не приходило ся б зачинати його наново серед порожнього майже місця, як то прийшло ся потім робити діячам українського відродження XIX віку.

Отсим цїнні були навіть ті поруйновані остатки української автономії, які держали ся в серединї XVIII віку, і тому ми близше спинили ся на їх історії. Які б не були вони ослаблені, розбиті, з національного становища не виразисті,—все таки навіть память про них мала потім велике значіннє в пізнїйшім українськім відродженню.

107. Упадок українського житя в західнїй Україні

Обмеження українського житя Гетьманщини і його упадок тяжко відбивали ся на всій Україні, бо саме в Гетьманщину до Кніва перенесло ся культурне житє України ще в середині XVII в. Його освітними й культурними засобами живила ся й західня Україна і болїзно відчула своє відокремленнє, коли польсько-росийський кордон перерізав по живому тілу українську землю в 1667 р., відділивши західню Україну від східньої і Київа. Тому такі великі жалї й гнїв підняли ся тодї серед українського громадянства на Москву, що вона зрадила Україну і поділила ся нею з Польщею Хоч як силкували ся Українці затримати своє культурне і національне житє в одности і суцїльности, се ставало всетяжше й тяжше. Розділені політичними межами обидві головні части України все більше й більше росходили ся, йдучи ріжними дорогами. Західня зіставала ся під впливами житя польського, східня підпадала впливам росийським Підданнє київської митрополії під зверхність московського патріарха, довершене против волї й бажання українського духовенства й суспільства, ослабило звязь єрархічну й улекшило заведеннє унїї в західнїй Україні, а се розірвало звязь церковну. Зросийщеннє української школи і книжности в східній Україні відчужило від неї Україну західню: А що тим часом власні джерела національної культури ослабли й висохли в західній Україні, то з відчуженнем її від України східньої іде все більший упадок у нїй національного українського житя.

Ми бачили, що з кінцем XVI в. культурним центром західньої України стає Львів з своїм брацтвом, що зібрало наоколо