Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

ті часи вже не складали жодної загрози імперії. "Останньому бастіонові кочовиків", над яким нависло громаддя Росії, йшлося хіба про власний порятунок. Втім, не все гаразд і з "кочовиками". Безпосередньо на території Кримського півострова кочовий спосіб життя давно відійшов в область історичних спогадів: за переписом 1740 р. тут нараховувалось 48 адміністративно-судових округів (кадаликів), що охоплювали 9 міст і 1399 сіл. Що ж до мешканців степу в Східному (від р. Берди до Дніпра) і Західному (від Бугу до Дністра) Ногаях та в Буджаку (між Дністром і Дунаєм), то вони в другій половині XVIII ст. теж вели вже напівосілий спосіб життя, вирощуючи на своїх зимовищах ячмінь, просо і гречку на продаж та розводячи худобу, а їхні прикордонні сутички з молдаванами чи слов'янським населенням перетворилися з грізних степових набігів на звичайні сусідські конфлікти. Втім, Росії йшлося не тільки про прагматичний вихід до Чорного й Азовського морів: її рух на Південь мав ще й ідейне обґрунтування месіанського походу до Святої Землі заради опіки над усіма християнськими народами Грецького обряду, своєрідне відновлення Візантії після Візантії. Не випадково в оточенні Катерини II навіть народився проект створити на руїнах переможеної Туреччини Грецьку державу, корона якої призначалася б онукові імператриці Костянтину Павловичу. Власне в ці часи моральне право Росії на владу над тюрксько-мусульманським півднем, обґрунтоване в маніфестах просвіченої імператриці та історієписаннях її царедворців, увійшло в плоть і кров російського світовідчуття на довгі (коли не дотеперішні) часи.

На півдорозі між Росією і теренами її месіанських прямувань лежала Україна – плацдарм для розміщення збройних сил і основне джерело постачання армії продовольством, фуражем, транспортними засобами тощо. Використавши козацьке населення в ході воєн за Причорномор'я і досягнувши своєї мети, царський уряд рано чи пізно мав би ліквідувати непотрібний уже буфер. Тож не дивно, що на Слобожанщині перша хвиля змін припала на часи російсько-турецької війни 1735–1739 рр., а друга і тут, і на Гетьманщині збіглася з переможним завершенням війни 1768–1774 рр. Ці самі обставини вирішили долю і Запорозької Січі.

Про Січ ми востаннє згадували в зв'язку з петровськими репресіями проти прибічників Івана Мазепи, коли 1709 р. січові укріплення на Чортомлику були зруйновані, а запорожці, яким пощастило врятуватися, спершу осіли на р. Кам'янці, а далі (1712) переселились на територію Кримського ханату, заклавши кіш в Олешках (нині м. Цюрюпинськ Херсонської обл.), нижче впадіння в Дніпро р. Інгульця. Життя під ханською протекцією не складалося добре. Запорожці бідували матеріально, оскільки російський кордон відрізав їх від теренів збуту своїх традиційних товарів – солі, риби та худоби. Водночас Кіш обкладали поборами на користь ханської скарбниці, примушували до участі в далеких походах з військом хана і навіть до земляних робіт по укріпленню Перекопської лінії, що відділяла Кримський півострів від материка (останнє сприймалося як болісне приниження вояцької гідності). Відтак товариство почало помалу танути, бо козаки поодинці поверталися в Гетьманат (наприклад, лише 1714 р. в Глухові й Конотопі було прийнято на поселення 350 січовиків-імігрантів). У травні 1728 р., коли на відновлене гетьманство був обраний авторитетний у козацьких колах Апостол, в Олешківській Січі відбувся своєрідний збройний переворот. Партія прихильників російського протекторату розгромила курені опонентів, скинула з кошівства мазепинця Костя Гордієнка і, забравши військові клейноди, рушила на човнах угору по Дніпру. Проте на Чортомлик, куди вони прямували, їх допущено не було. Тож довелося ще кілька років мешкати на ханській території, при впадінні в Дніпро р. Кам'янки (біля сучасного с. Мілове Бериславського р-ну Херсонської обл.), де кошовим знову став непримиренний ворог Москви Гордієнко.

Після його смерті (1733) проросійські настрої вдруге зміцніли, і в серпні 1733 р., після відповідних переговорів, запорожцям було надіслано жалувану грамоту імператриці Анни Іоанівни з дозволом на повернення. У березні 1734 р. вони заклали так звану Нову Січ на півострові, утворюваному р. Підпільною і Дніпром,[63] за 5–7 км від Чортомлика, а влітку 1734 р. у Лубнах, на переговорах з київським генерал-губернатором Йоганом Вейсбахом, були вироблені умови проживання під протекторатом Росії. За Січчю визнавалося право на споконвічну козацьку територію, котра їй весьма принадлежит – від верхів'їв р. Самари до р. Бугу зі сходу на захід і від річок Тясмина й Орелі до Ногайських володінь – з півночі на південь. На цих землях, які офіційно стали називатися Вольності Війська Запорозького, зберігалося козацьке самоврядування. Як військова одиниця, Січ отримувала щорічне грошове жалування і підпорядковувалась разом з рештою козацьких формувань Гетьманської України російському командуванню (в часи правління Розумовського – гетьманові).

Життям мешканців запорозьких теренів і в мирний, і у військовий час відав кошовий отаман, якого товариство обирало строком на один рік, з'їжджаючись 1-го січня в Січ на загальну Військову раду. Збереглися колоритні описи цієї процедури, яка, слід гадати, спиралася на архаїчні ритуали вояцького братства Дніпрового Низу, усталені щонайменше з XVI ст. Після служби Божої старшина виходила з Покровської січової церкви (опікункою Війська Запорозького вважалася Богородиця) і, несучи відзнаки своїх урядів, ставала в коло на січовому майдані, довкруг якого товпилось рядове товариство. Спочатку кидали жереб між куренями на промислові угіддя, а далі, вигукуючи кандидатури, приступали до виборів старшини: кошового, судді, писаря, осавула, обозного, булавничого, хорунжого та ін. Миром обходилось рідко, бо кандидат, запропонований від котроїсь із груп, міг пройти лише методом загальної згоди, якої в підсумку вдавалося досягти хіба кулаками. Втім, той факт, що в останній період існування Січі з року в рік обиралися одні й ті самі особи,[64] свідчить про поступове зведення ролі ради до традиційної формальності, оскільки наслідки її бували наперед визначені значним, себто заможним і впливовим козацьким елементом, як правило – старшиною давніших строків обрання. Що ж до кошового, то обсяг його повноважень був величезним: він очолював військо, адміністрацію, фінанси, суд, а також репрезентував Січ у зносинах з російськими та сусідніми закордонними (кримськими, польськими, молдавськими) владами.

Власне Січ являла собою фортецю, оточену ровом і дерево-земляним валом. Всередині неї знаходились житлові помешкання, військова канцелярія, школа, церква,[65] пушкарня тощо; за фортечною стіною лежало торгово-ремісниче передмістя, або Крамний Базар з ятками, шинками, майстернями та ін. Центром внутрішньої частини фортеці був майдан, довкола якого стояло 38 вкритих очеретом довгих будівель – куренів, що, власне, і звалося Кошем. У кожному з них мешкало по кілька сотень чоловік, проте значення куренів не зводилося лише до ролі житла. Курінь вважався головною військовою і адміністративно-господарською одиницею Війська Запорозького, сформованою ще в давнину за принципом земляцтва (про це свідчать назви