Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є - Брене Браун
Ось підсумок:
Якщо ми хочемо жити і любити всім серцем, якщо ми хочемо відчувати себе в цьому світі самодостатніми, то повинні розмовляти про перешкоди, що постають на нашому шляху, — особливо про сором, страх і вразливість.
Послідовники Юнґа часто називають сором душевним багном. Я не вважаю, що нам треба загрузнути в трясовині і розбити там табір. Я перейшла через це і можу стверджувати, що душевне багно — це місце, яке слід обов’язково відвідати, але ви напевне не захочете оселитися там назавжди.
Я пропоную натомість навчитися пробиратися через це трясовиння. Нам потрібно затямити, що стояти на березі і панікувати через те, що щось може трапитися, якщо ми чесно зізнаємося у своїх страхах, — значно гірше, ніж узяти за руку вірного товариша і перейти трясовину. І найважливіше, що ми повинні затямити: намагатися встояти на хиткому березі, з ваганням зиркаючи на другий бік трясовиння (туди, де нас чекає впевненість у собі), значно складніше, ніж пробиратися вперед.
Поради — це спокуслива завдяки своїй легкості стежка, і я це розумію. Навіщо влазити в багно, якщо можна його обійти?
Ось дилема: чому нас так спокушають поради, якщо ми точно знаємо, що потрібно робити? Однак ми тупцяємо на місці, прагнучи більше радості, близьких стосунків і життєвого сенсу.
Майже кожен, хто читає цю книгу, знає, що таке здорове харчування. Я можу продиктувати вам кількість калорій будь-якого продукту з продовольчої крамниці. Я можу декламувати напам’ять щоденне меню дієти Південного пляжу і глікемічні індекси. Ми всі знаємо, як харчуватися правильно.
Ми також знаємо, як правильно витрачати гроші. Ми знаємо, як заспокоювати свої емоційні потреби. Ми все це знаємо, проте...
Ми належимо до покоління американців, яке більше, ніж БУДЬ-КОЛИ, потерпає від ожиріння, хвороб, наркотичної й алкогольної залежності і боргів.
Чому? Ми маємо необмежений доступ до інформації, вдосталь книг і науковий поступ — чому ж у нас більше проблем, ніж раніше?
Тому що ми не розмовляємо про перешкоди на шляху, які заважають нам робити те, що найкраще для нас, наших дітей, сімей, організацій і суспільства.
Я можу знати все про здорове харчування, але якщо це один із тих днів, коли Еллен побивається над шкільним проектом, Чарлі повертається зі школи хворим, а мені потрібно вчасно здати рукопис, Департамент внутрішньої безпеки США попереджає про зростання загрози терористичних актів, трава на газоні в’яне, джинси не сидять як слід, економіка падає, Інтернет не вмикається і закінчилися мішки для собачих екскрементів — забудьте! Усе, що я хочу, — це позбутися усіх гризот, з’ївши гарбузовий кексик, пачку чипсів і шоколадку.
Ми не розмовляємо про те, що змушує нас напихатися нездоровою їжею, поки не захворіємо, не навантажимо себе роботою вище голови, не зневіримося і не дійдемо до межі, охоплені тривогою і сумнівами у собі, і поки не будемо змушені визнати, що не можемо чинити так, як, на нашу думку, найкраще для нас. Ми не говоримо про цю гонитву за підвищеною самооцінкою, яка стала такою невід’ємною частиною нашого життя, що ми контролюємо себе навіть під час танців.
Коли у мене настає один із щойно описаних днів, частина тривог є лише буденною складовою життя, але інколи ці тривоги є результатом моїх очікувань. Я хочу, аби проект Еллен був неймовірним. Я хочу піклуватися про Чарлі, забувши про дедлайни. Я хочу продемонструвати світові, як чудово вмію поєднувати родинне життя і кар’єру. Я хочу, щоб наш садочок виглядав чарівно. Я хочу, щоб сусіди побачили, як я складаю какульки свого собаки у біорозкладаний пакет і подумали: «Мій Боже! Вони такі відповідальні громадяни!» Трапляються дні, коли мені вдається притлумити прагнення догодити всім і кожному, але інколи я віддаюся йому сповна.
Ми вже обговорювали у попередньому розділі, що коли ми не впевнені у власній значущості, то починаємо метушитися. Метушня заради вищої самооцінки має власну музичну мелодію для моїх однолітків або людей, дещо старших за мене, і це аж ніяк не фанкова Do the Hustle[15] із 70-х. Це какофонія завивань сорому й обвинувачень себе словами, що підживлюють думку про те, що нам завжди чогось бракує.
• «Що подумають інші?»
• «Ти не можеш насправді любити себе. Ти недостатньо __________________________ (гарний, стрункий, успішний, багатий, талановитий, щасливий, розумний, жіночна, мужній, продуктивний, милий, сильний, суворий, дбайливий, популярний, креативний, приємний у спілкуванні, захопливий, важливий)».
• «Ніхто не повинен дізнатися про _______________________ _________________________________________________________».
• «Я вдаватиму, що все гаразд».
• «Я можу змінитися, якщо потрібно».
• «Та хто ти такий, щоб зацікавити світ своїми думками / мистецтвом / ідеями / переконаннями / писаниною?»
• «Піклуватися про близьких важливіше, ніж піклуватися про себе».
Сором — це пекуче відчуття, яке накриває нас із головою, змушуючи відчувати себе маленькими, нікчемними і недолугими. Якщо ми хочемо виробити здатність опиратися сорому — можливість його розпізнавати і долати, залишаючись собою і не втрачаючи почуття гідності, — тоді ми повинні говорити про причини сорому вголос.
Чесне обговорення сорому може змінити наш підхід до життя, кохання, виховання дітей, роботи і побудови стосунків. Я отримала понад тисячу листів та імейлів від читачів моєї книги про боротьбу із соромом «Я думала, це все лише через мене» (I Thought It Was Just me). І всі вони писали те саме: «Не можу повірити, як сильно розмови про сором змінили моє життя!» (І я обіцяю, навіть якщо ви розмовляєте про сором, пережовуючи їжу, з вами все буде гаразд.)
Екстрений виклик на боротьбу із соромом
Ось три речі, які ви повинні знати про сором:
1. Ми всі його відчуваємо. Сором — це універсальна й одна з найпримітивнішиих емоцій, які відчуває людина. Люди, які не відчувають сорому, не здатні співчувати і вибудовувати близькі зв’язки з людьми.
2. Ми всі боїмося говорити про сором.
3. Що менше ми говоримо про сором, то більше влади він має над нашим життям.
Сором — це, по суті, страх бути знехтуваним, цілковита протилежність осмисленню свого досвіду і відчуттю власної гідності. Ось визначення сорому, яке я сформулювала за результатами свого дослідження:
Сором — це інтенсивно болісне відчуття або переживання, що ми недосконалі, тому не заслуговуємо кохання і відданості[16].
Сором нищить самоповагу, переконуючи нас у тому, що, дізнавшись правду, люди нас зневажатимуть. Сором — це страх. Ми боїмося, що не будемо подобатися людям, якщо вони довідаються, які ми насправді, звідки ми, у що віримо, які проблеми маємо і, вірите ви у це чи ні, які ми чудові, коли на висоті (інколи визнати власні чесноти так само важко, як і проблеми).
Люди часто вважають, що соромно буває лише тим, хто пережив жахливий травматичний досвід, але це не так. Сором — це почуття, знайоме нам усім. І хоча нам здається, що сором ховається в найтемніших закутках душі, насправді він прокрадається у всі сфери, включаючи зовнішність, фігуру, сім’ю, виховання дітей, фінансовий добробут і роботу, здоров’я, шкідливі звички, секс, старіння, релігію. Відчувати сором означає бути
