Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії - Віктор Анатолійович Авдєєнко

Кирило — молодший з братів — був добре освічений для свого часу, навчався у кращих учених Константинополя. Існує думка, що він знав арабську. Тому підтвердженням може бути його участь в 851–852 роках в посольстві асікрета Георгія до двору арабського халіфа Муттавакіля в Багдаді, де він вів богословські суперечки з мусульманськими вченими.

Здається, з тієї ж причини Кирила направили з місією до хозарів. За офіційною версією, хозарська місія Кирила була здійснена з метою переконати язичників прийняти християнство. Багато істориків ставлять це під сумнів, резонно вказуючи на те, що на той час хозари вже визначилися з вірою (якою став іудаїзм). Інші дослідники вважають — також цілком логічно, — що правителі Хозарії, незважаючи на зроблений потай вибір, могли влаштувати диспут представників трьох релігій — християн, іудеїв і мусульман — для того, щоб мати привід цей свій вибір обґрунтувати, спираючись на результати дискусії. Від себе зазначу, що так чинять і сьогодні, для формальності оголошуючи тендер, хоча переможець визначений заздалегідь. Просто такими є правила. Не знаю, якими були правила дипломатії того часу, можу лише сказати, що офіційна версія ніяк не заважає мені далі розвивати власну теорію про етнічне походження Кирила, а заодно з ним і Мефодія.

Отже, Кирило, як досвідчений богослов, та ще й знаючи арабську мову, був незамінним кадром для місії в країну хозар, де йому довелося б (і довелося) вступити в суперечку з мусульманськими книжниками.

Але Кирилу належало вести дискусії і з єврейськими рабинами. І що ми з’ясовуємо: згідно з його Житієм, «…у Херсонесі була велика єврейська громада, де Костянтин (Кирило) знайшов учителя і за короткий термін опанував мову». Незважаючи на пропагандистський характер твору, ця інформація справляє враження цілком правдоподібної. Справа в тому, що арабська і давньоєврейська (а також похідний від неї іврит) — мови споріднені, а саме — семітські. Тому можна припустити, що Кирило дійсно досить швидко освоїв єврейську мову.

Отже, Кирило, прибувши в Хозарію, був, як то кажуть, «озброєний до зубів». Єдине, що не дуже вписується в загальну логіку цього задуму, — а як, власне, він збирався спілкуватися з самими хозарами? Можливо, через перекладача? Тоді чому б йому не скористатися послугами тлумача і під час диспутів з опонентами з питань віри?

Звідси випливає досить-таки цікавий висновок, який, утім, ніде документально не зафіксований: Кирило, принаймні, розумів по-хозарськи. Звідки, запитаєте ви, він міг знати цю мову? І дійсно, ніде ніяких свідчень про це немає. Але якщо прийняти версію про болгарське походження братів, то очевидно, що вони знали болгарську мову. Абсолютно точно відомо, що найбільш близькою до хозарської є давньоболгарська мова — тільки, природно, не слов’янська, а тюркська. Відповідно, якщо Кирило знав болгарську, він міг цілком розуміти і хозарську. У цій ситуації його позиція в диспуті була безпрограшною. Якби не одне «але»: хозари вже зробили вибір, і місія братів нічого не вирішувала.

До речі, про брата. Мефодій був старшим і набагато скромнішим. У нього не було амбіцій Кирила, і, за деякими даними, почерпнутими з Житія Мефодія, він «служив меншому брату, мов раб».

Але головна перевага Мефодія полягала в тому, що він знав слов’янську мову. Свого часу, до того, як піти в монастир, він був правителем в одній із слов’янських провінцій імперії.

Знаючи, що шлях до Хозарії лежатиме через обширні землі слов’ян, Кирило взяв брата з собою. У Житії Мефодія записано наступне: «Кирило ж умовив брата свого йти з ним, тому що той знав слов’янську мову». Відомо також, що він перекладав твори брата з грецької на слов’янську. Отож, треба зауважити, що сам Кирило, як з’ясовується, слов’янськими мовами не володів.

Але найголовнішим і, схоже, абсолютно ігнорованим ученими, хоч і часто цитованим, є наступний уривок з Житія Кирила, що стосується його перебування в Херсонесі: «знайшов же тут Євангеліє і псалтир, написані руськими письменами, і людину знайшов, що говорить тією мовою, і розмовляв з ним, і зрозумів сенс цієї мови, і, порівнявши її зі своєю мовою, розрізнив букви, приголосні й голосні, і, творячи молитву Богові, незабаром почав читати і викладати, і багато дивувались йому, хвалячи Бога».

Природно, перша думка у всіх така: Кирило ознайомився зі слов’янськими письменами і поспілкувався з людиною, яка також була слов’янином, і йому стало зрозуміло, що було написано і сказано, оскільки сам він був болгарином-слов’янином і йому нескладно було зрозуміти близькоспоріднену мову. Але якщо Кирило по-слов’янськи не знав, то як же він міг зрозуміти «руські письмена»?

Борис Рибаков вважає наведений мною уривок головним доказом наявності у древніх слов’ян писемності. При всій повазі до видатного вченого — не погоджуся. Я переконаний, що ніякої писемності і, тим більше, літописання у східних слов’ян до християнізації не було. Всі літописні відомості про початковий період Русі взяті переважно з грецьких джерел, тому в «Повісті временних літ» стільки й плутанини.

Можна взагалі поставити під сумнів сам факт того, що Кирило знайшов Євангеліє, написане по-руськи. За однією з версій, йдеться зовсім не про «руську» мову, а про якусь «сурьску» (начебто в Житіє закралася помилка), тобто сирійську, яка була семітською, а отже, спорідненою з арабською і єврейською. Особисто я в таку «друкарську помилку», точніше, «описку», не вірю.

Питання полягає ось у чому: а навіщо упоряднику Житія в принципі потрібно було говорити про те, що Кирило ознайомився з якимись «руськими письменами»? Щоб розповісти всьому світу про те, що брати жодної слов’янської азбуки не винаходили (і справді, навіщо було її винаходити, якщо вона вже спокійнісінько існувала до них?)

Мені здається, що суть криється якраз у слові «руський». У Житії сказано, що книги були написані «руськими письменами». Якщо зберігати вірність версії про те, що верхівка русів була болгарською (а я, поки мене аргументовано не