Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко
Погіршення становища селян, помітне вже з першої третини XVIII ст., викликало своєрідну реакцію, котра в канцелярській мові тих часів називається исканием козачества. Зменшення козацьких збройних сил, вигідних для імперії, бо заледве не дармових, примушувало царський уряд у дражливому питанні займати ту позицію, яка була вигідною в конкретний момент (щоправда, завжди підкреслюючи свою роль в охранении прав малороссийского народа від старшинських зловживань). Так, потребуючи у 1723 р. збільшення армії, Петро І видав указ, згідно з яким козаки, обернені на підданих, могли повернутися до попереднього стану, якщо шукач козацтва – ищущий козачества – документально підтвердить козацьке звання свого батька або діда. Згодом, коли потреба в численному козацькому військові відпала, аналогічні домагання селян (навіть підкріплені документально) стали розцінюватися як разврат і продерзость і придушуватися за допомогою каральних команд.
Шукання козацтва являє собою одну з яскравих сторінок у житті Гетьманської України, особливо коли зважити, що до нашого часу дійшли численні заяви і скарги, пов'язані з цими акціями, де вперше від власного імені "заговорила" доти німа селянська верства. У відчайдушному прагненні відстояти незалежність окремі села чи навіть групи сіл виявляли феноменальну стійкість, десятиліттями протидіючи каральним командам і ніби в зменшеному масштабі відтворюючи на прикладі власної долі трагедію завмирання козацьких вольностей під тиском гігантської державної машини. Так, мешканці сіл Кулаги й Суботовичі Стародубського полку вистояли перед спробами обернути їх на мужиків понад тридцять років, з 1748 по 1779 р. Аналогічна "війна" у селах Фоєвичі та Чолхів цього самого полку розтяглася на 1731–1749 рр., а в селах Злодіївка, Піни та Угроїди Сумського полку на сусідній Слобідській Україні – на 1713–1784 рр. (!), причому каральній команді, здобуваючи село, довелося навіть застосувати артилерію. У с. Турбаї Миргородського полку протягом 1769–1789 рр. селяни вели справжні бої з армійськими загонами, оголосивши, як записано в одному з рапортів місцевої адміністрації, що вони не погоджуються, аби в козачому званні було визнано лише частину односельців:
Ми хочемо, щоб нас суд зробив усіх козаками по наших показаннях, інакше скільки б суд не жив у селі і чого б від нас не вимагав – ми не послухаємо, хоч усі пропадемо, а не піддамось нікому і ніякій команді, хіба усім царством прийдуть нас брати.
Паралельно до змін у соціальному статусі населення Гетьманську Україну заторкнули і ті з нововведень Петра І, що спрямовувались на встановлення державного контролю в економічній сфері – торгівлі, промисловості та фінансах. До мазепинського виступу з гетьманської території ще не сплачувалися податки у загальнодержавну казну. Перший тягар, який ліг на тутешнє населення після Полтавської поразки на загальноімперських засадах, полягав в утриманні 8-11 полків царського війська, віднині постійно дислокованого тут для сохранения внутренней тишины и границ.[51] Це знайшло свій вияв у виснажливому грошовому податкові та натуральних поборах хлібом, фуражем і провіантом, провокуючи ще й численні надуживання – примусове забирання волів і коней для армійських потреб, реквізицію підвод, використання місцевого населення погоничами при обозах на засадах самозабезпечення тощо.
Непоправного удару реформи Петра І завдали українській торгівлі, примусово втягнутій в рамки загальноросійських регламентацій. Заборона вільного вивозу цілого ряду так званих заповідних, тобто стратегічно-сировинних товарів, які належало здавати до казенних складів (як коноплі, віск, поташ, селітра, збіжжя та ін.), доповнювалася обов'язковою вимогою експортувати решту предметів торгівлі не по звичних, віками налагоджених шляхах через Річ Посполиту і Австрію, а через північні російські порти, що збільшувало видатки на транспорт і взагалі не оплачувалося в зв'язку з труднощами важкого доїзду. Торгові обмеження на імпорт закордонних товарів швидко позначилися на становищі міст, віднині мимоволі переорієнтованих на внутрішній російський ринок, і то хіба як перевалочних пунктів руху сировини до Москви й Петербурґа, бо готові промислові товари – текстиль, папір, зброя, металеві вироби – в Україну завозились звідти, підриваючи її власне ремісниче виробництво. Водночас поява заснованих за ініціативою влади казенних мануфактур, тобто фабрик, на яких працювали приписані до них селяни довколишніх сіл, закладала міну під традиційну цехову систему.
Нашаровуючись на загальний занепад міського життя, спричинений старінням маґдебурґій на обшарах Речі Посполитої, система заходів Петра І в підсумку призвела до того, що хоч на території Гетьманату нараховувалося близько 200 населених пунктів міського типу, проте місто як таке (за винятком хіба Києва) тут по суті зникло, підмінившись, за влучним висловом Михайла Слабченка, "його сурогатом – ярмарковим пунктом". На це вказують, зокрема, і неймовірно низькі показники заселеності: навіть у найбільшому з міських осередків, Києві, кількість дворів коливалася в межах 2,5–6 тис., а в решті полкових центрів пересічно не перевищувала 400–600. Маґдебурзьке право, яким користувалися такі "міста" (а швидше – великі села), трактувалося козацькими владами без належного пошанування. Відтак раз у раз спалахували конфлікти міських самоврядних органів з сотниками і полковниками, а в Києві – з гетьманами. За виразний приклад може слугувати виснажлива епопея протистояння Київського магістрату гетьманам, яка тривала від правління Івана Самойловича до складення повноважень Кирилом Розумовським. Незгоди виникали з будь-якого, часто малосуттєвого, приводу і супроводжувались розлогими скаргами городян царю та воєводам на дії козацьких влад. На цьому втрачали обидві сторони – і старшина, і міщанство, бо кожний конфлікт давав добрий привід для втручання в міські справи, під виглядом приличного устроения крок за кроком урізаючи повноваження самоврядних інституцій. Каяття прийшло запізно, як видно на прикладі щойно згаданого Києва. Коли указом Миколи І від 23 грудня 1834 р. була остаточно ліквідована київська маґдебурґія, на той час уже безнадійно розладнана корупцією і фінансовими зловживаннями, містом ходив анонімний вірш, в якому констатувалося:
Прогуляли справу наші,
Москаль буде розбирать!
* *
