Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
У 1900 р. — останній рік ХІХ ст. — львівське будівництво вразила криза, через яку в місті зупинилася робота на більшості будівельних майданчиків. За два — три роки кон’юнктура повністю відновилася, і надійшла нова хвиля потужного будівельного «буму». Разом з нею в архітектуру прийшов новий стиль — сецесія.
Численні будівлі сецесійного Львова привертають увагу динамічними силуетами аттиків, пластикою еркерів і консолей, яскравою орнаментальністю та виразними текстурними співставленнями. В їх проектах повторюється набір типових стильових мотивів: в композиції дуже часто фігурують соковиті форми рослинного орнаменту та інші символи вітальних сил органічного світу, музична і солярна символіка, жіночі маскарони і химерні образи неоромантичної фантазії. Джерела, з яких виводяться ці декоративні елементи, є дуже різноманітними: можна простежити численні запозичення з проектів Отто Ваґнера та його учнів, а також адаптації бельгійських, французьких і німецьких прототипів, які могли відтворюватися за репродукціями (наприклад, з європейських мистецьких журналів кінця ХІХ — початку ХХ ст., доступних в бібліотеці Міського промислового музею чи в інших львівських книгозбірнях).
В архітектурі Львова раннім прикладом застосування орнаментів сецесії були деталі декоративного опорядження головного львівського двірця, введені в декор станційного будинку з ініціативи (або принаймні за згодою) Людвіка Вєжбіцького, шефа львівської дирекції державних залізниць і головного менеджера будівництва нового вокзального комплексу. Своє прихильне ставлення до сецесії директор Вєжбіцький пояснював суто практичними причинами: «За умову собі поставлено загальну і громадську потребу, і їй підпорядковано стиль будинку. Якщо випадає освітити зали глибиною 30 м вікнами по одній стороні будинку, то архітектурні міркування мусили бути усунуті, бо не отримали б відповідної кількості світла і повітря. З цього виріс стиль, названий „сецесією“». Здається, ми чуємо тут відлуння тези Отто Ваґнера, озвученої в його книжці «Сучасна архітектура» (1895): «…Єдино можливою відправною точкою мистецького творіння є сучасне життя». Очевидно, «архітектурні міркування» які закликав усунути Вєжбіцький — це мислення в традиційних категоріях «історичних стилів».
Будівництво двірця завершилося в 1904 р. На той час для Галичини настав новий період жвавого «будівельного руху», найбільші досягнення якого пов’язувалися з діяльністю Івана Левинського — професора Політехніки, видатного архітектора, а також найвідомішого будівельного підприємця Галичини, фірма якого стала «флагманом» львівської будівельної індустрії кінця ХІХ — початку ХХ ст. Зокрема, показний список нових будівель Левинського датується будівельним сезоном 1905/1906 рр., коли споруджено основну частину комплексу кам’яниць «Затишок» («Zacisze») на вул. Асника (сучасна Богомольця; № 3, 4, 5, 6, 7 побудовані у 1905–1906 рр., № 8 — 1906–1907; № 9, 11 — 1904–1905), а також групи подібних будинків на вул. Павлова та в інших місцях. Усі вони відносяться до найпомітніших пам’яток архітектури сецесійного Львова.
Найкращі львівські архітектори того часу пройшли практику в проектному бюро фірми І. Левинського і працювали як його асистенти. У цій елітній групі окремо слід відзначити двох надзвичайно обдарованих майстрів: Альфреда Захарєвича-молодшого (сина проф. Юліана Захарєвича) і Тадеуша Обмінського. З проектами А. Захарєвича, виконаними у співавторстві з Левинським, слід пов’язати перший досвід повномасштабного впровадження сецесії в архітектуру Львова (пасаж Міколяша, 1899–1901). Т. Обмінський розробив тип сецесійного фасаду, адаптованого до «форматів» львівського багатоквартирного будинку.
Саме Обмінському з великою мірою вірогідності можна приписати опрацювання (знову ж, у співавторстві з Левинським) проектів фасадів значної частини кам’яниць, які споруджено на вул. Богомольця та на інших ділянках. Крім того, упродовж приблизно двох років Обмінський працював для енергійної будівельної фірми Міхала Уляма, беручи участь у проектуванні сецесійних будинків на вул. Чайковського, 6 (кам’яниця Сеґалів, 1904–1905) і Костюшка, 1—1а («Народна гостиниця», 1905–1906). Згадані будівлі є найбільш характерними зразками сецесії у львівській архітектурі — найпомітнішими пам’ятками сецесійного Львова.
Серед об’єктів, виконаних іншими львівськими архітекторами початку ХХ ст., до найбільш вартісних зразків сецесійної архітектури відносяться будинки Галицького музичного товариства (вул. Чайковського, 7, 1906–1908) і Промислової школи (Снопківська, 47, 1906–1909), проектовані Владиславом Садловським; житловий комплекс в районі вулиць Гушалевича і Ярослава Мудрого (Гушалевича, 1, 3 та сусідні кам’яниці, 1904–1906) — проект Броніслава Бауера; тракт забудови верхнього відтинку вул. Франка (№ 124–130, 1906–1907) — проект Людвіґа Рамульта. Мотиви сецесії охоче використовували — до часу, поки цей стиль не вийшов з моди — будівничі Авґуст Боґохвальський, Артур Шлеєн, Соломон Рімер, Маврици Зільберштейн та десятки інших забудовників (декого з них можна відверто називати будівельними спекулянтами).
Сецесійна архітектура могла нести в собі й національно-політичні меседжі. Особливу її групу становить «народностильові» будівлі, інвесторами яких виступали українські інституції Галичини: будинок страхового товариства «Дністер» (вул. Руська, 20 б 1905–1906) та бурса Руського педагогічного товариства (Генерала Чупринки, 103, 1906–1908), проектовані спільно Іваном Левинським і Тадеушем Обмінським; в проекті бурси співавтором був також Лев Левинський-молодший (племінник проф. І. Левинського). Тут архітектори пішли шляхом стилізації мотивів народного мистецтва Гуцульщини і Бойківщини на основі формотворчих принципів сецесії.
Протягом чвертьстолітнього відрізку часу, що передував Першій світовій війні, умови для розвитку будівництва були дуже сприятливими. Відомий дослідник економічної історії Львова Станіслав Гошовський наводить статистичні показники, згідно з якими з 1890-х рр. і до 1913 р. процес інтенсивної забудови міста — «будівельний рух» — мав лише дві недовгі зупинки, викликані господарчо-фінансовими кризами 1900 та 1907 рр. Цикли спадів — підйомів будівельного промислу і періоди стильового розвитку архітектури пов’язуються між собою: щоразу після чергової економічної стагнації і з наступною фазою підвищеної будівельної активності — в архітектурі мінявся стиль.
Після кризи 1900 р. гурт львівських забудовників поширював моду на сецесію (сезони будівельних робіт 1904/1905, 1905/1906, 1906/1907 рр.). Під кінець того ж десятиліття — коли минула стагнація 1907 р. — в архітектурних формах відбулася нова метаморфоза: за передвоєнної доби переважає стильовий тип постсецесійної архітектури, базовим елементом якої є «модернізований» неокласицизм початку
