Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик

— Братіє і  дружино, —  сказав Святослав, —  сьогодні будемо веселитися,  бо  є  тому  причина — іменини нашої княгині Марії  Васильківни. Побажаємо їй  доброго здоров’я і   радощів!..  А  завтра  затрубимо  похід   проти  безбожного Кончака, який щойно сплюндрував Посулля, як  мені  розповіли  очевидці.  Щоб  не   збирати  вас   кожного  зосібна, ось   мій   наказ  нині:  завтра починайте  готуватися до  походу!

В гридниці всі  загули. Новина була  важлива. Зібралися на  трапезу, а виходить — на  війну!  Та ще  яку  — зима, сніг, бездоріжжя!..

Князь Святослав перечекав якусь хвилину, потім підняв срібний, з двома золотими ободками, кубок.

— Братіє і дружино! Про похід  у нас  буде  ще  час  поговорити. А зараз побажаємо княгині Марії Васильківні доброго  здравія і многії літа.

Всі  встали. Гридниця здригнулася від криків, заколихалося  полум’я свічок.

— Многії літа!

— Здоров’я князю і княгині!

Побажання були  цілком щирі. Зголоднілі бояри і гридні відразу накинулися на смажену оленину, напої, ведмежатину  та  свинину, а потім почали прикладатися до  холодців з курятини, яловичини та риби. Розчервонілися лиця, посилився гамір, хтось  затягнув пісню. Але  на  нього шикнули, мовляв, пам’ятай, за чиїм  столом сидиш.

Кожному хотілося привітати княгиню, сказати приємне слово.  Здравиці  лунали  то  в  одному кінці  гридниці,  то в другому.

Від  князівського столу  раптом долинув тихий, мелодійний передзвін струн, а потім до  нього прилучився гарний, задушевний голос:

Ой  то не буря  соколів занесла через  поля  широкії,

не зграї  галок  летять  до Дону  великого...

Всі замовкли.

Ждан витягнув шию — хто співає? І побачив — Славута. Боярин  Славута! Перед ним гуслі  — гудуть, не  вгавають, пальці літають по  струнах, як  птахи, голова закинута назад, сріблясті кучері обрамляють його  високий лоб,  а уста  відкриті — із них  випливає не  звук  і не  слово, а якась незвичайна, якась магічна сила, що  залітає в душу,  в самісіньке серце і бере його  в солодкий полон. Співець співав про похід руських воїнів на половців і про  славну перемогу над ними... Давня, старовинна пісня! Янова!

Всі слухали, затаївши подих.

Уже  затихли гуслі,  вже  розтанув під високою стелею голос,  уже  й сам  співець опустив плечі, склав хрест-навхрест руки на  столі, ніби відпочивав після нескінченно  важкої дороги, а гридниця ще  мовчить, ще  панують у ній  незбагненні чари  й  німіють заворожені серця, і лише згодом вибухає  одностайно і громово:

— Славута-а-а!.. Славута-а-а!..

— А-а-а!..

Слухачі плескали в долоні, бряжчали срібним посудом, грюкали мечами і, сповнені захоплення, вимагали від співця  все нових і нових пісень. Князь Святослав обняв його  за плечі, поцілувавши в голову, промовив:

— Дякую, друже  мій,  боярине мій,  князю серця мойого! Дякую долі,  що  подружила нас  у дитинстві і провела, взявши  за  руки, через   ціле  життя!   Я  люблю твій  спів, люблю пісні славетного Яна[21], які  ти так гарно співаєш, а ще більше люблю твої  пісні, бо  рівного тобі  по  голосу не  було  й  не буде! Заспівай мені, друже  боярине, пісню про  місяця-князя,  яку  ти співав мені, гай-гай, сорок літ тому!

— Князю мій,   — підвівся Славута, — ти  бачиш, я  теж плачу, плачу  від радості, що  і в шістдесят літ ми  з тобою не втратили дитячої і юнацької дружби, плачу  від щастя, бо хіба це  не  щастя — бачити свого князя і свою  княгиню в  такі літа  щасливими і при  здоров’ї? Хіба  це  не  щастя — бачити свого князя великим князем київським і мріяти разом з ним про  величне майбутнє землі  Руської, а не  тільки згадувати молоді літа?   Із  задоволенням проспіваю я  ту  пісню, яку склав тобі тоді,  коли ти вперше зустрів свою  княгиню, коли ти був ще  не  сонцем, а лише молодим місяцем.

Святослав сів  на  своє  місце між  Марією Васильківною та князем Рюриком, а Славута відпив ковток сирівцю, щоб промочити горло, і кинув пальці на  струни:

Ой  місяцю-княже, чого  зажурився,

чого  засмутився?

Чи  орда  напала та полон забрала,

чи кінь  притомився,

чи кінь  притомився?

Орда  не напала й полону не брала,

і кінь  не стомився, —

я в чистому полі,  у чистому полі

з дівчиною стрівся,

з дівчиною стрівся...

Співали всі.  Співали про  молодого місяця-князя,  серце   якого  навік  полонила  красна  зоря-дівчина,  про   його тугу  за  вільним життям, про   його   молоді літа,   що  безповоротно відлетіли білими лебедями за  далекий небокрай... Співали  всі.

Князь з княгинею сиділи в голові  столу,  як лебідь з лебідкою, і, обоє сиві, мовчки дивилися одне  на одного, і сльози блищали на  їхніх  очах.

Я в чистому полі,  у чистому полі

з дівчиною стрівся,

з дівчиною стрівся...

Співали всі. Та з-поміж багатьох голосів вирізнявся голос Славути. Рокотали гуслі  під  його  пальцями, і чистий, мов кришталь, голос злітав під стелю, дзвенів там  срібним жайворонком.

Нарешті чари  скінчилися. Пісня завмерла, затихла в далеких темних закутках, а  натомість гридниця знову здригнулася від грому  голосів, вигуків захоплення, від тупоту  ніг.

— Слава Янові нашого часу!

— Слава співцеві Славуті!

А він  сидів, заплющивши очі,  і ждав, коли вгамується цей  шал.  Він  давно звик до таких нестримних проявів людських почуттів, бо краще, ніж  будь-хто інший, знав, яку-то велику силу  має  пісня, і музика, і слово.

— Хто ж насправді Славута? — спитав Ждан, коли Кузьмище трохи  заспокоївся. — Боярин, а з його  слів  виходить, що  смерд, у його  хаті повно всілякої зброї та книг, а співає, мов соловейко! Знається з князями, а держиться, як простий чоловік! Хто  ж він  насправді?

Розімлілий від  ситого князівського пригощення, Кузьмище витер широким  рукавом рота  і бороду і вирячив на Ждана свої  випуклі очі.

— Справедливий чоловік! Не  одного смерда виручив від князівської, боярської чи  тіунівської наруги, не  за  одного гридня заступився перед князем!

— Та  хто  ж він?  Звідки? Який його  рід?  — допитувався Ждан. — Розкажіть!

— Кажуть, він  ще  й волхв, ворожбит, — сказав Стоян і тріпнув білявим чубом. — І чаклувати вміє, і кров замовляти,  і вовком перекидається, якщо треба, і Дажбогу та Перуну поклоняється.

— Ну,  не  патякай зайвого, сестринцю![22]— обірвав молодика  Кузьмище. — Мало що  кажуть!

— Диму   без  полум’я не  буває, —  не  здавався розчервонілий від  хмільного Стоян.  — Кажуть, коли князь знайшов його   ще  малим серед   темного лісу,  серед   непрохідних  боліт, куди  затягли його   до  себе  в  науку   лісовики