До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН). Аналітичний огляд - Георгій Володимирович Касьянов

Важливим зрушенням було визнання ідеологічного плюралізму в рамках спільної боротьби різних політичних сил за самостійність України. «Щоб ця боротьба була успішною, — зазначалося в програмі, — в ній мусять брати участь усі сили українського народу, без уваги на їхні ідейно–програмові, політичні чи тактичні розходження»[83]. Варто уваги й те, що з програми змінилися пасажі про національну революцію — йшлося про те, що стратегія, тактика та методи боротьби мають змінюватися — сама ж національна революція визначалася як «не лише збройний, але й духовний процес, в якому повинні брати участь всі творчі сили українського народу, духовні і політичні»[84]. Підтверджувалась теза про те, що основним місцем цієї боротьби є Україна, українські політичні сили поза межами УРСР (яку «мельниківці» до речі не визнавали формою української державності) мали відігравати допоміжну роль.

Отже, на початку 1970–х років «мельниківська» ОУН перейшла на демократичні позиції, остаточно відмовившись від претензій на виключність націоналістичного руху у визвольній боротьбі. Залишаючи гасло органічності нації і націоналізму актуальним, ОУН (м) визнавала водночас відійшла від ідеї ірраціональності та абсолютизації ідеалізму в світоглядних настановах. Це був поважний крок до перетворення ОУН (м) на організацію націонал–демократичного типу. Фактично, подальша еволюція ОУН (м) відбувалася саме в цьому напрямку[85].

У травні 1993 р. ОУН (м) провела XII Великий Збір — перший в Україні (м. Ірпінь Київської обл.), який засвідчив, що організація, зберігаючи традиційну назву, остаточно перетворилася на громадську організацію націонал–демократичного характеру. У програмі, ухваленій Збором, наголошувалося на тому, що український націоналізм є засобом боротьби за універсальні права найширших верств, що це — демократичний рух, який не претендує на виключність та ідеологічну монополію[86]. З ідеологічних настанов початкового періоду існування ОУН залишився хіба що постулат органічності націоналізму, його укоріненості у «внутрішній природі і потребах нації»[87].

Аналіз поточної ситуації в Україні, пропозиції щодо організації державної влади, розвитку економіки, забезпечення національної безпеки, гарантій соціальної політики та розвитку освіти, науки і культури — усі ці положення програми будувалися на принципах політичного плюралізму і демократії[88]. Фактично «мельниківська» ОУН, зберігаючи традиційну назву і й надалі заперечуючи принцип партійності для націоналізму (її зареєстровано в Україні як «громадську організацію») перетворилася на партійне утворення націонал–демократичної орієнтації.

ОУН (бандерівці): нові часи, старі принципи

Післявоєнна ідеологічна еволюція «бандерівської» ОУН, особливо після відходу «двійкарів» являє собою разючий контраст з динамізмом і глибиною змін воєнного періоду. Аналізуючи причини застою в націоналістичному середовищі (і маючи на увазі не лише «бандерівців») у 1971 р. І. Лисяк–Рудницький згадував у гостро полемічному тоні про «неподолану спадщину тоталітарного націоналізму», про «філістерські та шкурницькі елементи, що на терені США звили собі кубло при асекураційно–допомогових товариствах та що разом з тоталітарно–націоналістичними групами творять так званий українсько–американський «естаблішмент» і всіляко намагаються придушити будь–які прояви вільної думки і дискусії в еміграційному середовищі[89]. Аналізуючи причини стагнації колись динамічного руху, він писав: «Кращі сили націоналістичного руху загинули в боротьбі на рідних землях. З тих, що пішли на еміґрацію, велика частина відійшла від активного політичного життя. Ще інші пережили ідейну еволюцію, що вивела їх поза межі традиційної націоналістичної ідеології. Це стосується в першу чергу мислячих елементів руху, що не могли примиритися з обскурантизмом вождів. /…/

Таким чином теперішні еміґраційні націоналістичні фракції являють собою тільки мізерні відпадки колишнього крайового руху, який, не зважаючи на трагічні його вади міг імпонувати енергією й ідейним напруженням»[90]. Ці характеристики, які несуть на собі явний відбиток персонального конфлікту їх автора зі згаданим середовищем, можна трактувати і в іншому ключі.

Фактично всі «фракції» або відгалуження ОУН опинилися в якісно новій ситуації: якщо не зважати на мінімальні за кількістю фрагментарні групи націоналістичного підпілля в Україні, які методично знищувалися радянською владою[91], рух повністю перейшов на становище еміграційного з усіма відповідними організаційними, моральними і політичними наслідками. До цього ОУН більшою або меншою мірою була фізично присутньою на етнічних українських землях, тепер першоджерело можливого ідеологічного поступу було ізольоване. Як показали подальші події, «віртуальний» зв’язок з Україною, надходження інформації про події «в краю» не став підставою для перегляду якщо не базових постулатів, то принаймні питань тактики.

Єдиним полем результативної політичної діяльності стала українська діаспора, що в свою чергу спричинило перманентний конфлікт між «фракціями» ОУН, кожна з яких претендувала на більші чи менші впливи та іншими українськими політичними силами в еміграції. Спроби ОУН (б) (вдалі і не дуже) опанувати безпосередніми чи опосередкованими впливами цілу мережу економічних, політичних, молодіжних і культурницьких інституцій діаспори різноманітні діаспорні українські організації — від Союзу Українців Британії до Українського Конгресового Комітету Америки чи Українського Народного Союзу — окрема історія, яка заслуговує на окреме дослідження, так само як й історія творення «парасолькових» структур на зразок Антибільшовицького Блоку Народів (АБН).

На тлі цієї досить бурхливої, насиченої зовнішніми і залаштунковими подіями діяльності, найвиразнішим результатом якої стала виразна конфронтація ОУН (б) як з традиційними суперниками, так і з новими, передусім із інтелектуалами різних поколінь української еміграції ОУН (б) стала досить показовим зразком того, що можна було б назвати чи то ідеологічною стагнацією, чи то екстенсивним розвитком. Усі ідеологічні пошуки післявоєнного періоду звелися до просторих і розширених коментарів про сутність націоналістичного світогляду (в основі яких лежала публіцистична риторика зразка кінця 1920–х–30–х років).

Перемога над «ревізіоністами», яка закінчилася відокремленням «двійкарів», погано прислужилася ОУН (б) передусім тому, що організація по–перше, втратила найбільш потужний інтелектуальний ресурс, по–друге, будь–які дискусії, які виходили за межі обговорення формальних загальників, припинилися — фактично трапилася ідеологічна герметизація. Ця ідеологічна герметизація супроводжувалась згаданою політикою «блискучої ізоляції» і конфронтації, прагненням довести унікальність і виключність організації як єдиного реального представника інтересів українського народу, єдиної революційної сили, здатної очолити боротьбу за незалежність.

Події, що відбувалися поза емігрантським світом і могли б вплинути на якісну еволюцію ідеологічних настанов (як у світовій політиці, так і в Україні — згадаємо хоча б шістдесятників і всю 20–річну епопею нового інтелектуального нонконформізму і політичного дисидентства) помітно не позначилися на них, передусім, на їхньому ідеологічному обличчі.

Аналіз резолютивних текстів усіх представницьких форумів ОУН (б) періоду після останнього розколу 1954 р. і фактично до кінця 1980–х засвідчує брак будь–яких світоглядно–ідеологічних зрушень, які хоча б віддалено нагадували еволюцію інших відгалужень націоналістичного руху. Після загибелі С. Бандери[92], головного оборонця ідеологічної ортодоксії, організація досить успішно пережила природну організаційну кризу, пов’язану з втратою харизматичного лідера,