Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
За час облоги Кза зовсім схуд, споганів. Чорні віспинки робили його обличчя схожим на старе потемніле решето. В очах — шал. Ще б пак! Сподівався пройти усю Сіверську землю, а застряв під Путивлем! Яка ганьба! Кончак дізнається — засміє! Прокляття!
Він уже пронюхав, що в Путивлі знаходиться сім’я князя Ігоря — княгиня Ярославна з дітьми, і поклявся захопити город, чого б це не коштувало. Захопити сім’ю Ігоря! Ото була б здобич! За сім’ю Ігор розкошелився б, віддав би все, що має! Піде голий по Русі, з протягнутою рукою, як старець, — тільки б визволити свою ладу з малими дітьми! Ото була б радість для старого серця — справжня помста за давню перемогу Ігоревого старшого брата Олега над його ордою, коли ханські жінки з дітьми потрапили у ворожий полон!
Він підхопився з похідного ложа і вискочив із шатра — загукав охоронцям:
— Всіх беїв до мене! Зібралися беї.
Кза показав камчею на вали Путивля:
— Там, за ними княгиня Ярославна, жона Ігоря, з дітьми! Як її взяти? Хто скаже?
Беї підняли голови, почали чухати потилиці.
— Чого мовчите? — розізлився Кза. — Думайте! Говоріть!
— Краще нам Ігореву волость пограбувати, ніж тут скласти голови, — насмілився порушити мовчанку один, явно із згоди останніх. — Залишимо Путивль. Спалимо села дотла, все там заберемо!
Кза аж підскочив — побагровів.
— Дурна твоя рада! Села ми й так попалимо! Тепер я бачу, що ви не воїни, а тупиці, нерозумні барани! Завтра вранці всі на приступ! Заготовте довгі штурмові драбини, бойові сокири, наточіть шаблі, кожному воїну, хто лізтиме на вал, пообіцяйте подвійну винагороду! Ситніше погодуйте людей, щоб веселіші були! І — на приступ! Ми повинні взяти цей город!
— Як? — вирвалось у когось.
Кза повернувся лицем до Путивля, ткнув камчею в тому напрямі.
— Ми обдуримо Володимира Галицького! Ось ви бачите — перед вами ворота. Їх так просто не взяти! Міцні! І все ж ми почнемо приступ саме тут! Хай Володимир думає, що половці саме тут хочуть прорватися, сюди стягне всі свої сили. А ми вночі таємно зосередимо всі свої кращі сили у яру, що відділяє Путивль від гори Перуна! — Він камчею показав направо. — Там, недалеко від валу, під захистом дерев та кущів, діждемося потрібної хвилини — і кинемось на приступ! У Володимира там людей буде мало — ми швидко зімнемо їх і ввірвемося в город! Ви зрозуміли?
— Ойє, ойє, — закивали головами беї.
— Тоді ідіть — готуйте все, як я сказав!
2
Путивль перед світанком уже був у русі, як мурашник. На майдані горіли багаття — жінки у великих казанах варили куліш, годували воїнів, дітей та стариків, а потім у спорожнілі казани наливали по вінця води — гріли окріп, щоб з валів лити на голови ворогам, коли підуть на приступ. Повсюди стояв незатихаючий гомін: перекликалась сторожа на валах та жінки біля багать, стогнали чи марили поранені, ревла напівголодна худоба у нашвидкуруч збитих стійлах, чулися короткі, ділові накази старшин.
Володимир Ярославич стояв на дзвіниці, і той гомін, той тривожний гул, що долітав знизу, із оточеної ворогом фортеці, холодив йому серце. Що станеться з тими людьми, з сестрою Ярославною, її дітьми, якщо ворог вдереться сюди?
Смерть від шабель половецьких? Загибель у вогні? Чи ненависний полон?
Страху не відчував, тільки давив тягар відповідальності за всіх, хто зібрався тут і довірився йому. Як їх урятувати?
В половецькому таборі теж горіли вогні, іржали коні, темніли закіптюжені казани, бродили поодинокі воїни. І ніщо не віщувало близького приступу. Однак і ніяких ознак зняття облоги не було.
Невже Кза надумав уморити обложених голодом?
Знизу по крутих східцях хтось піднімався. Чути неспішні кроки. Володимир глянув у темний отвір дверей — сестра Євфросинія.
— Ху, як високо! Важко сюди підніматись, — усміхнулася вона братові блідою усмішкою.
— Так чого ж піднімалась? Краще б сиділа біля дітей.
— Не сидиться. Хочу знати, що затіває проклятий Кза.
— Нічого не затіває. Або робить вигляд, що не затіває. І це мене більше всього непокоїть — чи не приготував якоїсь хитрої каверзи?
Ярославна запитально-стривожено глянула на брата.
— Володю, скажи мені прямо — утримається Путивль, чи всі наші зусилля марні?
Володимир Ярославич обняв сестру за плечі, підвів до вікна дзвіниці і показав рукою на щільний і міцний частокіл по валу, на високі вежі з бійницями, на тверді зосереджені обличчя лучників, що стояли там, і впевнено сказав:
— Не бійся! Путивля Кза приступом не візьме! Хіба що голодом заморить, але для цього йому доведеться тримати нас в облозі місяців два або й більше!
— У нас харчів усього на місяць...
— Підтягнемо животи — і два місяці продержимось... Ярославна зітхнула.
— Важко нам буде і головне — нізвідки допомоги ждати. Київ далеко, а Ярослав Чернігівський такий боягузливий, що навряд чи приведе сюди військо.
— Будемо сподіватися на свої сили. Ми не в полі, а в городі. А тут і стіни допомагають. Поки я живий, ні тебе, сестричко, ні дітей твоїх в обиду не дам. А якщо загину...
Він раптом обірвав мову і почав пильно приглядатися до густої листви могутнього дуба, що стояв над яром.
— Що там, Володю? — відчувши тривогу брата, стривожилась Ярославна.
— Див половецький, — прошептав Володимир. — Стежить за Путивлем з вершини дуба. Еге-ге, та він там не один, унизу теж колихнулись верховіття кущів... От знову! Там хтось ховається! Та не один! Ніби й вітру немає, а кущі ворушаться. З чого б це? З якою метою Кза послав туди своїх людей?
Його роздуми перервав схвильований скрик Ярославни:
— Володю, поглянь! Половці на приступ пішли! Штурмуватимуть ворота!
Володимир оглянувся. І в нього похололо під серцем: до воріт справді поспішало кілька сотень кочовиків з довгими штурмовими драбинами в руках. Отже, Кза наважився-таки на четвертий приступ на фортецю.
— Бий на сполох! — наказав він дзвонарю і взяв сестру за руку. — А ти, сестронько, йди до дітей, бо мені треба на забороло.
