Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

6. З іншого боку, якби питання про вину не було вирішене у ст. 2371 КЗпП, воно б вирішувалось Цивільним кодексом. Але і правові норми, що встановлені Цивільним кодексом і передбачають відшкодування шкоди, потребують належного тлумачення. Те, що ч. 1 ст. 23 ЦК («особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав») не визнана в судовій практиці такою, що формулює норму прямої дії, ще не означає, що це законодавче положення дійсно не підлягає застосуванню. Закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентними судами — така правова позиція опрацьована Європейським Судом з прав людини. Вона є обов’язковою відповідно до ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», але ж це не означає, що судова практика не може змінюватись, якщо її зміна здійснюється в напрямку наближення до змісту законодавства. Отже, можна очікувати, що судова практика буде наближена до змісту ч. 1 ст. 23 ЦК.

Ч. 1 ст. 23 ЦК формулюється за тим же зразком, що і ст. 2371 КЗпП. Тут йдеться про порушення прав і шкоду, що завдана внаслідок порушення. Отже, вказується на три умови, які утворюють склад правопорушення, що дає підстави для висновку від протилежного, за допомогою якого виявляється правова норма, відповідно до якої обов’язок відшкодувати моральну шкоду настає незалежно від вини особи, яка такої шкоди завдала. У цьому випадку також відносини повністю врегульовані. Інша справа, що правова норма, яка сформульована в ч. 1 ст. 23 ЦК, є загальною у відношенні до правових норм, що встановлені ч. 1 ст. 614 і ч. 2 ст. 1166 ЦК і врегульовують усі відносини, на які поширюється чинність загальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 23 ЦК. Тому правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 23 ЦК і передбачає відшкодування моральної шкоди незалежно від вини, застосуванню не підлягає за правилом «lex spesiali derogat generali».

7. Більш широко потреба у відмежуванні врегулювання суспільних відносин правовими нормами, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку а contrario, від ситуації, коли нормативне врегулювання суспільних відносин відсутнє, виникає у випадках, коли певні групи правових норм підпадають під формулювання «спеціальні норми», «особливості», «якщо інше не встановлено...», «крім випадків, передбачених...» тощо. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК Господарським кодексом (законом) можуть встановлюватись особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання (майнових відносин суб’єктів господарювання). Отже, усі правові норми, що встановлені Господарським кодексом (іншим законом, що поширюється на майнові відносини у сфері господарювання), є особливостями. Особливостями є і правові норми, що логічно закріплюються у відповідних законодавчих положеннях і виявляються за допомогою висновку а contrario: такі правові норми підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені Цивільним кодексом та іншими законами, що поширюються на цивільні відносини, в тому числі і на майнові відносини у сфері господарювання. Тому важливо ці норми відокремити від висновків про відсутність правового врегулювання. За допомогою висновку a contrario виявляються правові норми при тлумаченні:

1) ч. 2 ст 224 ГК («під збитками розуміються витрати, зроблені...»). Отже витрати, які ще не зроблені, до складу збитків не включаються. Ця правова норма як така, що виявлена при тлумаченні за допомогою висновку a contrario, не могла б застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 22 ЦК, що відносить до збитків майбутні витрати, і яка є загальною стосовно норми, яка встановлена ч. 2 ст. 224 ГК і яка не відносить до складу збитків майбутні витрати потерпілої особи. Але норма, що логічно закріплена в ч. 2 ст. 224 ГК і виявляється за допомогою висновку від протилежного, «перебуває під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, а тому підлягає переважному застосуванню перед ч. 2 ст. 22 ЦК;

2) ч. 1 ст. 230 ГК («штрафними санкціями... визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми...»). Отже, штрафні санкції, у тому числі неустойка, не можуть встановлюватись у вигляді обов’язку передати майно. Ця правова норма виявлена при тлумаченні ч. 1 ст. 230 ГК за допомогою висновку a contrario, тому вона не підлягала б застосуванню усупереч ст. 551 ЦК, яка визнає предметом неустойки грошову суму, рухоме і нерухоме майно, якби не «перебувала під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК;

3) ч. 6 ст. 231 ГК («штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України...»). Отже, штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань не можуть визначатись ні в певній грошовій сумі, ні у відсотковому відношенні до суми невиконаного зобов’язання, ні в будь-якій іншій формі. Ця правова норма як така, що виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не могла б застосовуватись усупереч ч. 2 ст. 551 ЦК, що надає сторонам договору право визначати розмір неустойки за взаємною домовленістю, але застосовується, оскільки «перебуває під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК, ч. 2 ст. 4 ГК. Зауважимо, що практика господарських судів є протилежною.

З іншого боку, Господарський кодекс не встановлює будь-яких правових норм щодо: 1) застосовування аналогії права; 2) можливості нарахування процентів на неустойку тощо. Тому до відповідних правовідносин застосовуються положення ст. 8 ЦК, що передбачає застосування закону і права за аналогією, ч. 2 ст. 550 ЦК, що не допускає нарахування процентів на неустойку.

8. Слід також звернути увагу на те, що в судовій практиці не тільки не завжди правильно вирішуються колізії між загальними правовими нормами і правовими нормами, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, а інколи навіть висновку про відсутність правового врегулювання спочатку безпідставно надається значення правової норми, а потім на користь цієї «норми» вирішується колізія між нею та відповідною загальною нормою. Так, у п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»