Українська література » Наука, Освіта » Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

Читаємо онлайн Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко
перетворюються на ритуал неприятелів-рицарів: вони гостюють чи навідують один одного (тобто, чинять взаємні відплатні наїзди), а захопивши полон, ведуть чесний торг, визначаючи розміри і термін викупу. Гетьмани й кошові обмінюються з ханом чемними листами, шукаючи сусідської чи військової приязні або висловлюючи претензії, а то й подив з приводу якихось неадекватних рицарським поняттям дій. Ось зразок таких докорів, викладених у листі, буцімто написаному Іваном Сірком до хана з приводу нічного (зрадницького) нападу на Січ:

Ми ніколи не сподівалися від вас такого злого замислу й неповаги, як від людей, які займаються рицарським промислом і люблять заховати в собі правду.

Квінтесенцією цього листа, явно белетризованого чи й просто вигаданого Величком, є не перелік героїчних запорозьких діянь, для постраху нібито перерахованих Сірком, а підсумкова фраза:

А що ваші й наші чамбули з охочих молодців, гуляючи по розлеглих і диких степах, сходитимуться й битимуться, того нам і вам ставити за достатню причину до зачинання великої війни не треба.

Це точний відбиток козацько-татарських взаємин упродовж кількасотлітнього співжиття над берегами одного й того самого Поля (ширше про це вже йшлося у відповідному місці книги: розд. III, § 3), тож на долю Величка випало вперше відверто визнати, що характер цієї сусідської приязні не поміщався в рамки церковної тези про одвічне протистояння.

У химерному світі бароко

У загальній течії бароко як всеєвропейської універсальної системи, утвердження якої стало одночасно і відліком існування національних культур нового часу, інколи розрізняють два головних напрями, метафорично названі "цивілізацією читання Біблії" та "цивілізацією вівтаря". Для першого, властивого переважно протестантським країнам Європи, домінуючими стали інтелектуальні побудови і теологічне заглиблення, для другого, передовсім католицького – зовнішні ефекти: декоративність, сфера форм, звуків і кольорів. Перевага чуттєвих елементів над розумовими – прикметна риса й українського бароко, яке унаслідувало барокову естетику своїх перших "вчителів" нового мистецтва – поляків.

З легкої руки Дмитра Чижевського та Івана Лисяка-Рудницького бароко отримало статус "національно-органічного стилю", який до кінця XVIII ст. проймав усі роди художньої творчості в Україні, що нібито було співзвучне емоційній українській вдачі. В цьому ж контексті говорять про стихійну бароковість української культури взагалі, в якій орнаменталізм буцімто завжди домінує над глибиною змісту, а стихійно-романтичні симпатії переважають потяг до реалізму. Лишаючи дискусії з цього приводу на компетенцію знавців мистецтва, мусимо поглянути на українське бароко в контексті історії, аби зрозуміти, чому власне цей загальноєвропейський стиль (а точніше – культурно-історична епоха) був так жваво підхоплений в Україні другої половини XVII ст.

Лихоліття Руїни, здавалось би, не мусило сприяти розквіту муз, однак класичне inter arma silent Musae в післяхмельницькій Україні себе не підтвердило. Дарована природою пластичність людської істоти, здатної чіплятися за життя в найнесприятливіших обставинах, щасливо поєдналася з ентузіазмом молодого суспільства, яке пише власну історію з чистого листа. Яскраве підтвердження того, як блискавично нормалізувалося життя у тих районах України, де хоч на мить вщухала завірюха, лишив Павло з Алеппо, супутник Антіохійського патріарха Макарія III, описавши в об'ємному щоденнику подорож свого патрона до Москви та переїзди через козацькі регіони у 1654 та 1656 рр. Подорожні нотатки диякона з Алеппо, хоч і сповнені східних пишномовних перебільшень, цікаві тим, що оком стороннього спостерігача він зафіксував важливі деталі самоорганізації суспільства, спрямовані на нейтралізацію воєнної спадщини: величезну кількість шпиталів (богаділень) для старих, удів і сиріт, а також налагоджені форми опіки священиків над осиротілими дітьми, число яких безмірно зросло. Особливо ж велике враження справили на диякона Павла не втрачені у сум'яттях жорстоких часів охайність, привітність і веселість благословенного народу цієї благословенної країни.

Занотовано у щоденнику Павла Алеппського і чимало вражень, що торкаються культурно-освітньої сфери. Так, характеризуючи київську інтелектуальну еліту церковного кола, він відзначає:

Серед монастирських наставників є люди вчені, травники, промовці, знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями.

В іншому місці читаємо таке:

…по всій Козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів.

Думки, розсіяні по літературних працях кінця XVII – початку XVIII ст., наштовхують на припущення, що такий стан речей був невипадковим. Народження козацько-руської вітчизни потребувало служіння їй не тільки шаблею, але й головою. Відтак вченість з абстрактно-поштивої якості перетворюється на один з елементів патріотичної свідомості громадянина, котрий уміє і мусить пером утвердити славу вітчизни.

У вступному слові до своїх "Дійствій" з промовистим заголовком "Заради чого ця історія написана", Григорій Граб'янка декларує це так: його твір – послуга вітчизні. Хто б нині знав про Мойсея, з пафосом запитує він читача, коли б про нього не розповіло Святе Письмо? Про Навуходоносора? Кіра? Олександра Македонського? Він, Граб'янка, не раз це згадував:

коли годинами солодко читав і коли прозрівав ту користь для їхніх народів, що в'язалася з безсмертною славою, але ж наша вітчизна від них своїми ратними трудами ну просто ніяк не різниться і, бачучи її звитяги в пучині забуття, я не заради якоїсь любострастної слави, а спонукуваний спільною користю і заради неї вирішив не лишати в попелі мовчання схованими дії…

Нові акценти на ролі вченості автоматично підносили суспільний престиж освітніх закладів. І дійсно, з останньої чверті XVII ст., коли трохи вщухають військові бурі, Києво-Могилянська академія і заснований Лазарем Барановичем колегіум у Новгороді-Сіверському (1689 р. переміщений до Чернігова) демонструють неабиякий розквіт. Так, за Мазепи, як уже згадувалося, число студентів Академії досягло рекордної цифри – 2 тис. слухачів (після полтавського погрому їх кількість різко впала – до 161, але на 1715 р. знову відновилася, складаючи близько 1100 осіб). На чолі академічної громади та серед професорів бачимо чи не найяскравіших за всю історію навчального закладу осіб – письменників, проповідників і теологів – Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Варлаама Ясинського, Йоасафа Кроковського, Антонія Радивиловського, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича.

Відгукуючись на зрослий попит, активно діють друкарні – стара Києво-Печерського монастиря і нова, заснована 1674 р. Лазарем Барановичем у Новгороді-Сіверському (з 1679 р. була перенесена до Чернігова). Окрім книг церковного обігу, Київська і Чернігівська друкарні видають збірки проповідей і посібники з риторики, теологічні трактати, панегірики, духовну поезію, житійні твори, букварі, підручники. При цьому продукція обох виходить не лише церковнослов'янською та староукраїнською, але й польською та латинською мовами.

Пожвавлення книжкового обігу сприяло нагромадженню в руках освіченої частини населення значних книгозбірень. Як уже згадувалося, унікальну

Відгуки про книгу Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: