Дух Росії - Дмитро Іванович Донцов
Належну відповідь уже тисячу разів давали російські інтелігенти, ті, які колись плекали "народовольство", а пізніше були разом із ним у "чека" і "пролеткультах", – носії ідеї російського месіанства; російська "інтелігенція", на її власну думку, – хоронителька і втілення ідеалів "правди і права", пророчиця великої місії російського народу, вона мала б ощасливити весь людський рід, і, як ми вважаємо, вона – "барабанщик" московітського, петербурзького, петроградського, ленінградського і знову ж таки московітського імперіалізму, сентиментальний апологет московітської "жаги до Заходу", строгий обвинувач в історичній правовій суперечці між націями, який, заплямований кров'ю, стукає у двері західних країн, цей "advocatus diaboli".
Представники цього прошарку інтелігенції могли різнитися між собою силою розуму та геніальністю. Проте всі вони, пророки і арлекіни, мали щось спільне: глибоку містичну віру у велике призначення, в світову місію варварського московітського народу. Вони могли розмалювати кожен народ рожевими кольорами, як це робили "народовольці", чи, як Чехов у своїх "Мужиках", порівнювати його з худобою; вони могли, як граф Лев Толстой, цілувати поли їхнього смердючого "каптану", чи налякатися його незбагненної та незрозумілої сутності, апелювати до царських багнетів, як, приміром, П. Струве та інші, не менш відомі, автори колись (після революції 1905 р. – Д. Д.) широко відомої збірки "Вехи", – байдуже! Ангел чи диявол, Аполлон чи кентавр, напівлюдина чи напівтварина, той народ для усієї московітської "інтелігенції" був народом-богоносцем, і якщо вже він був худобою, то тоді божественною худобою, яку всі народи повинні вшановувати. Цей народ, і тільки він, мав сповіщати "нове слово" Заходові, що перебував в агонії. Тільки з його вуст над світовим хаосом мало лунати рятівне "fiat lux!". "Я вірив, та ще й зараз вірю, що Росія, яка, вірогідно, очолить якусь нову східну державність, має також подарувати світові культуру, замінити цією новою слов'янсько-східною цивілізацією занепадаючу цивілізацію романо-германської Європи", – так писав ще в часи першого Миколи "папа" слов'янофілів Лєонтьєв [3]. Слов'янофільський поет Тютчев, сповіщаючи швидку смерть Заходу, вигукнув: "Над величезними руїнами Заходу, немов священний ковчег, здіймається ще більша Росія… Хто зважиться сумніватися в її призначенні?". "Захід уже все сказав, що він міг сказати. Ex oriente lux! Тільки Росії судилося взяти на себе духовне лідерство Європи!" – говорить із хвилюванням відомий істерик московітського слов'янофільства С. Булгаков. Зворушений цими словами, наче відлунням, йому відповідає Розанов: "Уже давно потрібно було це сказати!". Пушкін ідеалізує російське кріпацтво, протиставляючи його "гнобленню" англійських селян [4], і пише вірші, в яких звучать енергійні мотиви ненависті до європейської цивілізації [5]. Російський патріот і провісник О. Герцен роками мріє про велику, жадану для нього мить – про загибель Заходу, про "нових варварів, які туди прийдуть, щоб його зруйнувати!" Слов'янофіл Ю. Самарін радіє з ролі, яку належить зіграти Росії "в цілому світі", а ультрареволюціонер Бакунін вірить у те, що російський народ "привнесе нові підвалини в історію і створить нову цивілізацію, як і нову віру, нове право і нове життя". Горький "плює" Америці і "прекрасній Франції в обличчя" задля московітських люмпен-пролетарських ідеалів; а Ленін узурпує спадок праапостолів соціалістичної церкви, щоб перед його вахлаками, як колись перед телепнями якогось Інокентія чи якогось Боніфація, впали престоли приречених на гріх соціалістичних ідолів західних країн. І навіть Чаадаєв закінчує свою "Апологію божевільного" вірою у велике призначення Росії. "Наше завдання, – пише він, – принести у світ рятівний принцип порядку, що став здобиччю анархії. Росія не може відмовитись від цієї місії, яка на неї покладена небесним і земним володарем". Голоси всіх представників російської політичної думки злилися в одну-єдину оду на честь їхнього народу, вони всі, по суті, вже були готові підписати офіційний погляд російської історії, який горезвісний начальник таємної поліції царя Миколи І, граф фон Бенкендорф, формулює так: "Її (Росії. – Д. Д.) минуле було гідним захоплення, її теперішнє – більш ніж блискуче, а її майбутнє (писав граф, вірогідно, заздалегідь відкрито думаючи про більшовиків), перевершить усе, що може собі надумати людська уява".
Одні, які буцімто мали б урятувати Європу, виступили зі "здоровими формами" московітської побудови держави, інші хотіли зцілити світ за допомогою московітської селянської спілки – "общини" з її суспільною власністю на землю або вбачали свою місію у "визволенні" слов'янства (білі інтернаціоналісти. – Д. Д.) чи також у "визволенні світового пролетаріату" (червоні. – Д. Д.), ще інші – в теоретичному ідеалі етичного "відродження людства" завдяки Росії. Хтось мріяв про "Москву – третій Рим", інші – про Москву – столицю третього Інтернаціоналу. Ідеологи московітського месіанства відрізнялися один від одного деталями своїх думок, але всі вони твердо і несхитно вірили в те, що московітський народ, іноді нарікаючи, деколи не завжди добровільно, та все ж, немов віслюк, потягне за собою всі інші народи під підбадьорливі заклики його погоничів назустріч хоч і невідомому, проте "великому майбутньому", в якому назустріч очам тих одержимих політичною манією теоретиків мерехтіли то нове "civitas Dei", то московітський хрест на святій Софії, то "соціалістична Батьківщина усіх трудящих".
Перебільшення, однобічність! Месіанство – це ж не характерна ознака російського народу. Так скажуть скептики. Ані перебільшення, ані однобічність, оскільки те, що я окреслив як московітське месіанство (точнішою назвою було б панмосковітство. – Д. Д.), в жодному разі не може зрівнятися з аналогічними явищами в інших націях, і аж ніяк не з панлатинізмом і пангерманізмом.
Щоправда, латинізм посів вигідну для нього позицію, продемонструвавши колись в історії чітку політичну організацію. Етруски та іберійці, іллірійці та кельти створили якось єдину імперію. Проте після її розпаду традиції єдності, що з бідою навпіл підтримувалися Церквою, поступово втратили силу, і Піренеї та Альпи виявилися перешкодою, через яку зазнала краху навіть колишня єдність культурної мови. Імпозантна спроба великого Наполеона об'єднати під своїм скіпетром Францію, Бельгію, Італію, Іспанію і Португалію і дещо менш величне прагнення Наполеона ІІІ підпорядкувати собі Італію – останні конвульсії панлатинської ідеї.
Що ж стосується германського світу, то в ньому було ще менше підстав для месіанського руху. Політична роздробленість німецької раси, самостійність її частин (Австрії, Голландії, Швейцарії. – Д. Д.) від самого початку прирекли на континенті пангерманську ідею на невдачу. Менш сміливі намагання її штучного відродження (Бернарді, автора "Центральної Європи" – Нойманна, шведського професора Стеффенса і багатьох ін. – Д. Д.) в нашому столітті були звернені до сфери утопій. Тут, зрештою, Гітлер також не міг нічого змінити.
Щоправда, британська форма пангерманізму
