Не буде своїх героїв, будуть чужі - Автор невідомий

Події у Львові на День Перемоги засвідчили, що історичні факти можуть бути ефективним предметом політичного маніпулювання і дискредитації. І причина цього надзвичайно проста-незнання історії. Це незнання дає чудову можливість для маніпуляцій нею в очах громадськості. Якби хоч трохи людей знали, що стоїть за датою 9 травня чи іншими радянськими святами, як-би вони знали як ці дати штучно насаджувались і конструювались, – то, очевидно, можливість реанімувати ту радянщину була б зведена до абсолютного нуля.

На жаль, в Україні й досі побутує й активно використовується окремими політиками радянська модель історичної пам’яті, яка не має нічого спільного ні з історією, ні з пам’яттю. Яка дуже жорстоко вбивалась в голови українців і, очевидно, що сама по собі ніколи не вивітриться.В Україні про подолання наслідків тоталітарного минулого почали говорити десь із 2005 року.…

Але, радянська практика, коли історик був інструментом ідеології, на жаль, зараз постійно про себе нагадує. Особливо це помітно в істориків старшого покоління, які кілька років тому радикально виступали із запереченням концепції Великої вітчизняної війни, тепер раптом стали прихильниками цієї концепції. Люди, які видавали підручники історії із сторінками про “помаранчеву революцію”, тепер жваво пояснюють, чому вона не повинна бути включена в нові підручники.

Друга світова війна справді – переломний період в історії й України, і цілого світу, який визначив теперішнє обличчя людства. По-друге, є й суб’єктивні причини. Ця війна – в образі Великої Вітчизняної війни – є ключовою концептуальною ідеєю неорадянського руху, який зараз панує в Росії.

Для російського націоналізму, який тепер накидають Україні, це єдина виграна війна в ХХ столітті, бо всі інші її війни – це поразки. Відповідно, саме ця війна може бути націотворчим міфом нової російської ідентичності, яка тепер впроваджується в Росії під назвою “Русский мир”.

Ми, українці не повинні забувати про криваві сторінки розвитку нашої нації. І нас цікавлять, в першу чергу, драматичні сторінки. Людській психології притаманно шукати певні приклади й ідеали для наслідування- герої – це особистості, які завжди здатні проявити себе в певних екстремальних ситуаціях. Звісно такими екстремальними ситуаціями, очевидно, є війни і хочемо ми цього чи ні, але для будь-якої нації героями є ті люди, які здатні піднятись на боротьбу, ризикнути власним життям. Але які, разом з тим,які здатні вбивати. Саме такі люди стають національними героями. Ми маємо чітко розуміти: якщо в нас не буде власних національних героїв, то нам нав”яжуть чужих національних героїв.

Конфронтаційних суперечливих сторінок в стосунках між націями було досить практично між усіма європейськими країнами, але на них особливо не акцентується увага. Зараз в Європейському Союзі відбувається спроба створити вищу європейську ідентичність, яка б нівелювала болючі сторінки пам’яті.

Це, наприклад, польсько-німецьке примирення, французько-німецьке примирення, частково польсько-литовське. На відміну від діалогу між українцями і росіянами чи між українцями і поляками, де примирення відбувається як діалог господаря і слуги, головним Європейським принципом у цьому процесі є вшанування свого партнера – визнання його за рівного.

Що ж до відзначення радянських військових свят, то нікому не є таємницею, що історично головними інструментами політики.

Підручник з історії – це книга, з якої абсолютна більшість населення країни дізнається про історію своєї країни.

Друге – це топоніміка. Мабуть не важко уявити, як формується свідомість дитини, яка в школі вивчає про злочини комуністичного режиму в Україні і ходить вулицями Леніна і Дзержинського, чи, скажімо, живе у місті Кіровограді.

Третє – це календар. Його важливість розуміли ще французькі революціонери, які запровадили свій календар, це розуміли і більшовики, це розуміють і нації, які намагаються подолати комуністичне минуле і впроваджують новий календар.

Наш сучасний український календар – це суцільна еклектика. Тут є і національні свята, і комуністичні свята, і релігійні свята. Такий “вінегрет” свят розриває свідомість людини, коли святкуються прямопротилежні дати, як, наприклад, вшанування героїв Крут 29 січня, а 23 лютого відзначається День захисника вітчизни- вшановуються саме ті, хто вбивав стрільців під Крутами у 1918 році. Очевидно, що національне впорядкування календаря не тільки на часі, а й вже перезріло.

Настав час, коли український владі разом з національною елітою слід грамотно міняти психологію суспільства, в першу чергу, своїм прикладом, щоб люди дивилися на світ через призму українських окулярів. Влада повинна культивувати правдиву історію України, українських героїв і українські національні свята. Перестати нарешті тупо мавпувати радянські цінності.