Крутосхил - Юрій Володимирович Покальчук

Світлій пам`яті мого батька Володимира Феофановича Покальчука, сучасника крутянців, ветерана армії УПА

«...повертай, дитино, понад нашу хату, через Україну гуси вже летять».

Народна пісня

Спершу Сашка Пипського повила легенька млість, як бувало часто, коли він дуже хвилювався. Потім поза шкірою швидко поповз неприємний холодок перестраху, аж хлопець здригнувся, але цс минуло і далі Сашка охопило почуття піднесеності. Зараз, саме зараз, було би добре опинитися в церкві і молитися на самоті. Не чуючи вже того, що говорив черговий промовець, Сашко полинув пюдумки, хоч і несамохіть, далеко за межі невеличкої зали у старенькому будиночку Художньої школи на Сінній площі, де віднедавна знайшла собі тимчасовий притулок Друга Українська імені Кирило-Мефодієвського Братства гімназія.

Короткий виступ студента університету святого Володимира Миколи Лизогуба, високого світлочубого юнака у військовому однострої, заворожив усіх гімназистів старших класів, що зібрались нині, дев`ятнадцятого січня тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року, на гімназійні збори. Лизогуб говорив уривчастими, чіткими фразами, пильно дивився в залу, але здавалось водночас і ще кудись, у далечінь. Він напевне знав, що подобається молодшим, що йому пасує військова форма, що вуса і брови, трохи темніші від кучерявого чуба, мовби освітлюються пронизливо блакитними очима. Оратор з нього був добрий, тема зрозуміла — вступайте до студентського куреня, закликаю лише тих, хто вірить в Україну і готовий за неї вмерти. По кількох днях вирушимо на фронт. Ось і все.

Сашко зрозумів, що прийшла і його хвилина, невідворотна і вирішальна. Врешті у свої шістнадцять років він зможе відчути себе вповні дорослим, вояком, пройде вишкіл, візьме в руки зброю за святе діло, плече до плеча з друзями він ітиме в бій, він захистить Волю України...

— Гей, Пипськпй, що з тобою? Ти заснув, чи що? Чому сам із собою говорив? Злякався, може?

Веснянкуватий Остап Гнаткевич, товариш і однокласник, що сидів поруч, штурхнув Сашка в бік, здивовано позираючи на нього:

— Нічого! — сказав Сашко. - Я слухаю, я просто уважно слухаю. Краще й ти слухай, і сиди мовчки. Поговоримо пізніше.

Потім виступав Микола Шульгин, також з університету.

А далі — Павло Кольченко з останнього, восьмого класу їхньої гімназії. Під час вакацій, оце щойно, він перебував у родичів, і втрапив у початок воєнних дій. Усі були схвильовані тим, що сталося, кожен день приносив нові, тривожні звістки. Російська більшовицька армія виступила проти України 25-го грудня, після ультиматуму, якого Рада Народних Комісарів у Москві надіслала Центральній Раді у Києві. 26-го грудня було захоплено Харків, там і перебував Кольченко у своїх родичів, на власні очі бачив московську армію. Дістався до Києва з пригодами, повний досвіду і самоповаги, бо десь перебув близько стрілянину, а чи й справді якийсь час разом із невеличким загоном, що чинив опір московській армії.

Усі вже знали, що Кольченко був на фронті, воював з москалями, і тому його й обрали головою зборів. Худорлявий, сутулуватий, з гострим обличчям і довгим гострим носом, Павло Кольченко говорив неголосно, спокійно і з такою внутрішньою переконаністю, що вочевидь ніхто не міг би відмовитись від його заклику прийняти постанову, подібну до студентської, за якою учні двох старших класів мають вступити до Студентського куреня.

— У сімнадцять і вісімнадцять років можна вже тримати в руках рушницю. Ми вже досить дорослі, аби стати на захист України в найгірший для неї час!

Хто ж тут відмовиться? Довести, що ти не українець, не патріот? Та вся українська гімназія складалась із дітей, то походили із свідомих українських родин, усі гімназисти тут знали, що таке Україна, розуміли...

— Пипський, а тобі ще немає сімнадцяти років, ти можеш не вступати до куреня!

Знову Гнаткевич.

Сашко повернувся до нього. Мовчки. Його великі сірі очі з докором зустріли насмішкуватий погляд товариша. Той знітився.

— Та не ображайся, Сашко, я жартую. Мабуть, просто нервую та й усе. Йдемо записуватись?

— Звичайно.

Найбільше ніяковів Сашко від того, що не тільки ніколи не тримав у руках рушниці, але й до війни загалом ставився негативно, бо завжди був переконаний, що всяке вбивство -зло, що Бог не для зла творив людину а для добра, і що головне - любов, якою Бог наділяє людину, як силою. Любов до ближнього все переможе. Добро сильніше за Зло.

Зараз йому доводилось вибирати іншу дорогу до правди і добра, зовсім іншу.

За останній рік Сашко сильно виріс, і це принесло йому значне полегшення, бо він довго був одним з найменших і найдрібніших у класі, а зараз бодай до середнього зросту та вже діставав, і коли був більше вбраний, то не так уже й помітно було, що він такий худорлявий і лишився. Сашко знав, що плечі у нього вузькуваті і груди не такі широкі, і коли бувало розглядав себе голого у дзеркалі, то дуже собі не подобався.

Шкіра, правда, у нього була смаглява від народження, як у мами, і волосся таке ж чорне, як і брови. Це творило несподівано приємний контраст із світлими очима. Очі вже, вочевидь, були батьковим спадком. Та цього в собі Сашко зараз не помічав. Він волів би бачити себе іншим. Від минулого року над верхньою губою у Сашка затемнів пушок. Пробивалися вуса, і цього року вони вже стали доволі виразними, Сашко не знав, як з ними бути далі, чи починати їх голити, чи лишати. Вуса ж бо у нього були юнацькі, ще перші, і це було видно. Якби був поголений, як старші хлопці, то, може, виглядав би мужніше. Але боявся Сашко, що як зголить вуса, то виглядатиме ще молодшим. Бо на його обличчі ще виразними були сліди дитинства, він здогадувався про це, вочевидь бракувало мужності, навіть чіткості, як от хоч у