Товариство Елементорів. Том 1. Кривавий діамант. Частина І - Fata Morgana

— Так. – знехотя підтвердив Шалфей. – Гарольд — дух маминого друга, який прихистив мене після її смерті. Мій талісман з його кігтем не справжній. 

— Перстень. – здогадалась Моллі. – Ви з нього черпаєте силу?

Він тільки кивнув й мимоволі сіпнув правою долонею зі срібним кільцем на середньому пальці. Моллі на мить відірвалася від промивання, щоб краще розглянути прикрасу. Вона була правою, коли подумала наче у кільці поєднане різьблення та фігурна робота. Перстень не широкою, але масивною смужкою стискав тонкий, точніше сказати — кістлявий, палець хлопця. У нього були гладенькі контури-обідки, всередині яких кривою дугою плелась срібна гілочка шавлії. 

— Символічно. – сказала Моллі, на силу відводячи погляд від кільця.

— Його виготовив один вправний ювелір за проханням моєї матері. – промовив Шалфей, стискаючи долоню в кулак, який мав надто витончений вигляд, щоб завдати шкоди. – Цей перстень зі мною з п’яти років. 

— З п’яти? – перепитала Моллі, трохи здивована. Те, що він відкрив у собі тикодінський так рано, звісно вражало, але їй було страшенно цікаво, яким же чином п’ятирічна дитина носила кільце такого великого розміру. Шалфей, звичайно, худий, але ж не настільки, що товщина його кістки не змінилася з дитячого віку. 

— Перший час його розмір змінювала мати. Потім я вдосконалив тикування над матерією та молекулами і почав поратись сам.

Вони замовкли на якийсь час, не знаючи про що говорити далі. Хоча в голові Моллі роїлося купу питань щодо Шалфея. Хотілося розпитати про його дитинство та вже доросле життя, про його родину, яка вочевидь, теж була дворянською, про те, чому він змушений заробляти на життя самостійно, якщо безперечно має право на свій спадок, про те, що та таємнича означає фраза “Останній з останніх...” та чому він назвав свій рід мертвим. І ще купу всього, але вона все не наважувалась озвучити що-небудь вголос. 

Тому вирішила повернути розмову у потрібне русло:

— То що сталося з господарем Гарольда, кажете?

— Та нічого. – якось сухо відповів Шалфей. – Майже одразу після того, як мені виповнилося вісімнадцять, я потай втік від нього. Гарольд вмовляв мене лишитись, застерігаючи, що помста не поверне мені матір. Але я не послухав і таки пішов, а він ув’язався за мною, не бажаючи кидати напризволяще. Бо “моя голова...

— ...молода і дурна.” – закінчила за нього Моллі, ледь усміхнувшись, але одразу ж спохмурніла. Вона звела на нього вражений погляд та мало не крикнула: – Гарольд покинув свого господаря?! Але ж... А як же священний зв’язок між ним та тим тикодіном? Вони ж не виживуть одне без одного. 

Шалфей спохмурнів ще дужче.

— Чому ж не виживуть? Обидва досі живі, а те що вони не бачать один одного, ще нічого не означає. От якби хтось із них помер...

Він не став закінчувати, бо не було потреби. А Моллі раптом зрозуміла, що дійсно помиляється. Якби господар Гарольда був мертвим, сич відчув би це і сам невдовзі загинув. З рештою, у того чоловіка є талісман з кігтя чи, може, пір’я його духа, тож він може не хвилюватися про втрату свого дару. І життя.

— І все ж, – наполягала на своїй думці вона. – Те, що зробив Гарольд просто жахливо по відношенню до його справжнього господаря. 

Моллі зненацька замовкла, усвідомивши наскільки неввічливо у неї вийшло виділити останню фразу. Вона ніяким чином не хотіла образити Шалфея, але те, що він носиться з чужим прив’язаним духом дійсно виглядало трохи дивно. І несправедливо.

— Він тільки здається егоїстом. – вступився за птаха Шалфей, досі не піднімаючи погляду з відчуття провини перед тим тикодіном. Принаймні, так гадала Моллі, ну а в дійсності він міг просто ображатися на неї. – Але, Гарольд справді любить мене. Не знаю, що робив би без нього той рік та дев’ять місяців, що ми провели разом. Він чесно дуже багато означає для мене. Гарольд єдиний мій приятель чи не за все життя, міс Шор.

— Ви живете самостійно вже майже два роки? – знову здивувалася Моллі. 

— Близько того.

Вона вже хотіла детальніше розпитати його про цей період. Їй було надзвичайно цікаво, як йому вдавалося заробляти на життя, де він мешкав та інші нюанси незалежного існування. Але, на жаль, їй не пощастило, бо Шалфей різко змінив тему розмови.

— А що сталося з вашою матір’ю, міс Шор?

— Цироз. – тихо відповіла Моллі, трохи пригнічена таким поворотом дискусії. До горла підступив неприємний клубок, але вона проковтнула його, з усіх сил намагаючись не звертати уваги на біль, що раптом почав мучити душу. – Вона померла пів року тому.

Шалфей зацікавлено звів попелясті брови. 

— Ви так впевнені у діагнозі?

Моллі здавлено засміялась, щоб прогнати сльози. 

— Мати казала, що її погубить пристрасть до сирої солоної риби. – пояснила вона, повівши плечима, щоб розім’яти затерплу спину. Мабуть, аж надто довго сиділа зігнутою над раною хлопця. – Але насправді... Вона зловживала спиртним. Тітка якось обмовилась, коли мені було років... п’ятнадцять? Не пам’ятаю. Мія, мабуть, і не досі не знає, переконана, що матір підкосив гепатит. Мати вправно приховувала свою слабину від нас, але... Мені достовірно відомо у чому була причина її хвороби. Гадаю, вона не витримала того, як обійшовся з нами батько. Але пити мати почала задовго після того, як він пішов. Принаймні, я помітила це лише через шість чи сім років після його зникнення. А взагалі, вона була тикодіною плоті та крові і сама знайшла причину своєї скорої смерті. 

Моллі знову похнюпилась, з гіркотою підібгавши губи. Можливо, вона й досі таїла образу на матір через те, що та не стала лікуватись, переконуючи у тому, що покине цей світ у будь-якому випадку. За те, що вона так і не припинила бавитись алкоголем, що не дотримувалася рекомендованих дієт тітки Лінди, через що страшенно схудла й пожовкла, виснажена хворобою. За те, що навіть не намагалася зробити щось для того, аби вижити.