Товариство Елементорів. Том 1. Кривавий діамант. Частина І - Fata Morgana

А все через нього. І нащо він тільки вийшов з тієї кімнати?

Вілл в розпачі тужив, тулячись чолом до землі, що стала сирою, просочившись його власними сльозами та кров’ю. Він не відразу помітив, що хтось тихо, майже беззвучно підійшов до нього та завмер поруч. Вілл підвів голову та з неприхованою панікою витріщився на вовка, який зацікавлено вивчав його світлими очима, ледь схиливши голову набік. Цей був трохи меншим за попереднього. З рудим хутром, де-не-де поплямованим у чорно-білу барву. 

До неймовірного подиву Вілла вовк повільно нахилився до його обличчя й тихо заскавчав, ніби співчуваючи. Він коротко тицьнув в чоло хлопчика вологим носом та штурхнув важкою головою в груди, намагаючись звести малого на ноги, але той тільки ще дужче заридав. 

Дивний звір ще трохи постояв над тремтячим Віллом, а потім зітхнув, ну зовсім по-людськи, та кинувся у бік маєтку, виючи на все горло. Певне пішов кликати підмогу. Ось і все. Вілла знайшли. Це кінець.

Та ніхто так і не прийшов по нього. Ні люди, ні вовки, ні будь-хто інший. Він сам не помітив, як заснув, провалившись у короткий тривожний сон. 

Проте, десь глибоко всередині сподівався, що зараз прокинеться у себе в ліжку. Точно, прокинеться, а мама знову змусить його малювати ті квіткові натюрморти аквареллю. А він і не буде проти. Чесно. Мабуть, йому ще ніколи так сильно не хотілось намалювати щось. Він навіть вже знає що. Червоні маки у жовтому полі, ті, що наснились йому. 

Жахливий сон. 

Просто сон.

Сон.

Вілл прокинувся від неприємного гіркого запаху. Ледве розліпив очі, праве в ту ж мить боляче засвербіло. Він раптом зрозумів, що тепер бачить якось дивно. Не так, як завжди. Певне, це все кров. Через неї ж око закисло. 

Він не без зусиль підняв голову та поглянув у темно-сіре небо, в якому почали збиратися хмари. Десь далеко загуркотів грім. Зір засліпила раптова блискавка. 

Та не дощем пахло Віллу. Він озирнувся та з відкритим ротом витріщився на широкий стовп чорного диму, що висився десь із заходу. Святі Елементори... Та в тому ж боці маєток. Страшні підозри Вілла підтвердив далекий тріск вогню. Премилостива Доле, їхній дім що, віддали на милість полум’ю?

Хлопчик встав, відчуваючи важкість в ногах, але все одно пішов далі, вперед, повернувшись до дому спиною. Не хотів, щоб на очі знову наверталися сльози, а в грудях болісно щеміло.

Дивно.

Зараз в грудях нічого не щемить. Не пече й не гріє. Не болить. Болю просто не лишилось. Тільки дивне холодне відчуття порожнечі.

Скільки він крокував? Багато, мабуть. Як не багато, то довго — точно. Почав накрапати дощ. Волосся промокло і тепер неприємно лізло межи очі. Ну хоч пожежу погасить. Мабуть.

І чому тепер так... байдуже?

Вілл не одну годину йшов і попутником йому був слабкий, ледачкуватий дощ. Він наче спеціально не набирав силу, щоб хлопчик остаточно не промок. Мабуть, йому було його шкода. А Вілл все крокував через суцільні поля, які, здавалось, ніколи не закінчаться. То, може, й дороги тут ніякої немає? А ні, таки є. Он щось видніється здалеку. Точно, дорога. Й не грунтова, а широка й вкрита гладкою сірою бруківкою. Наче нова.

Він додав кроку та вже майже побіг, радіючи, що нарешті зійде з простого грунту й ноги зможуть відпочити від бур’янів та бруду. Вілл ще довго йшов вздовж траси. Куди? А Доля знає. Він просто йшов. Рано чи пізно він все одно прийде кудись, еге ж? 

Повз нього раптом не проїхав, пролетів легкий екіпаж. І навіть з одним конем він рухався надиво швидко. Якби не пройшов дощ, точно здійняв би пилюку. 

— Стій! – закричав хтось з пасажирів, коли екіпаж різко загальмував. 

Скоріше за все, він гукав візничому, але зупинився навіть Вілл. Він з зацікавленням озирнувся на екіпаж. З нього поспішав вийти чоловік середніх років з копицею злегка кучерявого темно-каштанового волосся. Він біг до Вілла, ледь не перечіпаючись через власні ноги. 

— Хлопче! – звернувся він до Вілла, чим дуже здивував малого. – Хлопче, що сталося? Ти в порядку?

Він не відповів, вдивляючись у блакитні з легким зеленим відливом очі незнайомця. Чомусь йому здалося, що він вже колись бачив цього чоловіка. І одночасно Вілл був впевнений, що бачить його вперше.

— Ви не знаєте, хто такий Арчі Доусон?

Він сам не знав навіщо запитав. Але що як цей пан знає містера Доусона? Мати просила знайти його. Хоча... Для чого тепер шукати його? Мати вже не знайде Вілла, як і він її. 

Чоловік зупинився поруч з ним, упершись долонями в коліна, щоб перевести подих. Та трохи затинаючись промовив:

— Арчі Доусон? Це я. Моє ім’я Арчі Доусон.

Оце так пощастило! Містер Доусон знайшовся сам. Напевне, Вілл мав би порадіти зараз. Та чомусь зовсім не радісно.

— Хлопче, – нарешті рівно сказав Арчі, збентежено розглядаючи хлопчика. У нього, мабуть, не найкращий вигляд. Рана на брові досі боліла. Ще й це око. – Де твоя мама?

Цікаво, чому голос цього дядечка так тремтить? Невже він знав маму?

Вілл потис плечима.

— Померла. – навдивовижу спокійно, навіть для самого себе відповів він. Та зовсім тихо додав, без злоби нарікаючи: – Тепер вона не знайде мене, містере Доусон. А вона ж обіцяла мені.

— Що з тоб... Що з вами сталось? – розгублено пробурмотів чоловік, опускаючись перед хлопчиком на коліна. Вілл здригнувся, коли шкіра боляче засвербіла у тому місці, де рани боязко торкнувся Арчі. – Гей, ти в безпеці. Тепер ти в безпеці. Чуєш, хлопче? Ходімо зі мною, добре? 

Його слова звучали наче десь здалеку. Перед очима помутніло, та Вілл точно не знав чому: через втому чи травму. Він дозволив Доусону обійняти себе, коли з горла по-зрадницьки вирвалося тяжке зітхання. Мабуть, діти так не зітхають. Діти тільки плачуть. А йому чомусь плакати вже не хочеться. 

Та й навіщо, власне? Для кого?

Вілл не знав скільки простояв так, тихо пригорнувшись до чужого, абсолютно незнайомого плеча. А повітря пахло дощем та мокрою травою, але в носі чомусь досі крутився гіркий аромат пожежі.