Їхня кохана лялька - Алекса Адлер

− Розкажеш-ш-ш, як удруге провалилася у видіння? – м'яко цікавиться на-агар, заносячи мене до своєї каюти.

− Так само як і в перший, − зізнаюся тихо. − З тією лише різницею, що цього разу я повністю усвідомлювала те, що відбувається. Чула ваші голоси. Розуміла, що насправді я перебуваю на кораблі. Тож Шоа-дар мав рацію. Ступінь мого занурення безпосередньо залежить від того, чи я розумію, що відбувається.

− Це добре, − Са-ард так само дбайливо опускає мене на ліжко. І одним спритним рухом стягує з мене свою сорочку. − Лягай на живіт, Ж-шеню.

Спостерігаючи, як він закочує рукави, обводячи потемнілим поглядом моє оголене тіло, я мимоволі зковтую давку грудку в горлі. Не від страху. Від збентеженого передсмаку. І від несподіваної хвилі жару, що омиває мене зсередини.

Чорт. Ці на-агари мене на німфоманку якусь перетворюють.

− Ж-шеня, лягай, − багатозначно тягне Са-ард. І дивиться на мене з таким… розумінням.

У-у-у-у, змій спокусник.

Спалахнувши, як сірник, я поспішно відвертаюсь і слухняно розтягуюсь на ліжку так, як він велів.

− Хорош-ш-ша дівчинка, − чую ласкаве. − Я зараз повернусь.

Судячи зі звуків, що доносяться до мене, він прямує в очисний відсік. Піднявши голову, я бачу кінець чорного зі сріблястим візерунком хвоста, що залишився у спальні. А потім назад з'являється і сам Са-ард із якимось флакончиком у руках. Це олія?

Здається, мені збираються влаштувати справжній масаж. М-м-м, здаєтьс, я вже вся в передчутті.