Як відірватися перед весіллям - Аліна Амор
Відчуття п'яніли, наче келих чудового рідкісного вина, від якого не очікуєш нічого особливого, але воно підкорює незвичайним дивовижним букетом, тонким кружляючим голову ароматом, змушує заплющити очі і насолодитися неповторною миттю. Сама не вірячи в те що роблю, я потяглася до чоловіка ще ближче щоб розпробувати це вино краще.
Мої руки несміливо піднялися вверх по його животу, потім вище, і завмерли навпроти серця, що часто та гулко билося. Навіть крізь щільну тканину камзолу я відчувала його наче у своїх долонях.
А незнайомець, утримуючи праву руку на моїй потилиці, ковзнув лівою на талію і притиснув до себе, від чого моє дихання збилося. Я задихала частіше, поривчастіше.
Він витягнув гранатову заколку-гребінь з мого волосся, на якій трималася вся зачіска. Волосся м'якою хвилею впало на спину, даруючи відчуття звільнення та легкості, а шпильки випали з зачіски та безшумно зникли у ворсистому килимі. Чоловік із задоволенням запустив пальці в моє волосся, поглиблюючи поцілунок.
О, так! Тепер ідеально… Чудово… Чарівно…
І тут я відчула, як під його спритними пальцями розійшлася шнурівка сукні на моїй спині.
Чари розвіялися як дивний сон. Я різко розплющила очі та сіпнулася в його руках, намагаючись відсторонитися.
- Ви що робите?! - ошелешено прошепотіла.
Не відпускаючи мене, цей зухвалець зізнався:
- Не зміг утриматись...
- Як у вас все просто! – зло вигукнула я.
- А навіщо ускладнювати?
- Ми так не домовлялися!
- А я люблю спонтанність.
- А я ні!
Брешу, звісно. Але зараз це не важливо.
Він відпустив мене, і я відскочила від гріха подалі. Колишня насмішкуватість знову повернулася в його погляд та голос, і він промовив:
- Ви добре виконали свою частину угоди. Я б навіть сказав дуже добре.
Я розлютилася, та піддавшись імпульсу, схопила ту саму статуетку ельфійки з камінної полиці, й запустила нею в чоловіка. За ту мить, поки статуетка летіла, я встигла злякатися, що розіб'ю йому голову. Я скрикнула, мої долоні самі злетіли до рота, а всередині похолоділо від страху. Але чоловік спритно спіймав фігурку й акуратно поставив на кавовий столик поруч із собою.
Та що зі мною коїться? Я завжди поводилася як бездоганно вихована дівчина, а тепер кидаюся речами, наче акторка дешевого театру, що ламає комедію. Боги, як соромно...
- Треба ж, скільки вогню! - розсміявся нахаба. - Ви зараз виглядаєте як розпатлана руда відьма...
- Я не відьма, я - фея, - буркнула я.
- А з вигляду не скажеш...
Я заплющила очі й глибоко вдихнула, щоб заспокоїти серце, яке несамовито калатало.
Потім завела руки за спину і спробувала стягнути шнурівку, що уже встигла розійтися до самої талії. Та зрозуміла, що сама це зробити ніяк не зможу... І завмерла від цього усвідомлення.
- Вам допомогти? - чемно, але з насмішкою в голосі, поцікавився викрадач, спостерігаючи, як змінюються емоції на моєму обличчі.
- Так, будьте ласкаві, - в тон йому зіронізувала я.
Він наблизився, взяв мене за плечі, розвернув спиною до себе, немов ляльку, та почав спритно затягувати шнурівку, легко торкаючись кінчиками пальців оголеної шкіри спини, з кожним рухом наче обпалюючи її. Затамувавши подих, я ловила кожен дотик, що іскорками тепла та млості розливався далі по шкірі.
З глузду з'їхати можна...
Я відчувала, як стягується тканина, обволікаючи живіт і груди, що схвильовано здіймалися, як зав'язується на вузлик шнурівка вверху спини. Дотики припинилися і мана почала розсіюватися, але тут цей жорстокий чоловік поцілував мене в шию, там де вона переходить у спину. Гарячими губами! Якщо до цього я ледве дихала, то тут і зовсім задихнулася від хвилі жару, що пройшлася по моїй спині зверху до низу.
Я мимоволі з шумом видихнула. Після чого, намагаючись повернути собі хоча б видимість самовладання, повільно обернулася.
- Ви... Що... Творите? - укотре за цей дивний вечір, запинаючись, запитала я.
- Та так, дружній поцілунок, - жартівливим тоном, але з несподівано серйозним виразом очей промовив мій новий знайомий.
Це так він... Друзів цілує?!...
Я ошелешено дивилася на нього, а він раптом зауважив:
- До чого ж ви чуттєва та легко збудлива...
- Що?.. - до мене не доходив сенс його слів. - Про що ви говорите?
- Ваші зіниці розширені і я майже не бачу райдужку... Це вказує на сильне збудження...
Якби він вилив на мене відро крижаної води, і то не зміг би підбадьорити сильніше.
- Це від гніву! - закричала я.
- Від гніву зіниці звужуються, а не розширюються... - пояснив він, продовжуючи уважно мене розглядати. - О, саме так як зараз!
Від злості я стиснула кулаки. Та що за вульгарні натяки він собі дозволяє?!