Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
Коли вже хтось мене ущипне? Кошмар стає все більш схожим на чиюсь хвору маячню. Таке відчуття, ніби я потрапила в один з улюблених маминих фільмів про Анжеліку. Там також була пустеля. І торги, щоправда, не в такому порядку. От про що вже точно ніколи не мріяла. Аніскілечки.
Обміркувати все після купалень у мене так і не з’явилося нагоди. Під пильним наглядом Фархи служниці години дві-три не менше мене старанно парили, намащували кремами й маслами, м'яли, купали, знову намащували... І коли нарешті відпустили, то на мою в'язницю палацового типу вже давно опустилася ніч. Хоч спати мені на нервах не надто хотілося, але ж у мене наглядачка є, якій господар наказав зробити все, щоб на аукціоні всі товстосуми, дивлячись на мене, слиною капали й грошима починали жбурлятися.
Кращий товар сай Кайтана повинен бути бадьорим, а якщо сама не хоче, то приспимо.
Цього разу до мене не застосовують жодних навіювань, до яких я поступово набуваю все більшої стійкості, а обходяться елементарним снодійним, яке мене відверто змушують випити.
А на світанку Фарха будить і спа процедури починаються заново. Закінчується все тим, що мене, наче ляльку, приводять назад у мої кімнати, вбирають у легке, як вітерець, напівпрозоре й багатошарове плаття ніжно-персикового кольору, і садовлять перед дзеркалом, щоб довести образ тендітної ніжної квіточки до ідеалу.
Мабуть, ніколи я ще не була такою красивою. Шкіра буквально світиться, волосся розсипається по спині м'якими й блискучими, як шовк, хвилями. На зовнішність свою не скаржуся, але настільки чудово й доглянуто виглядати мені ще дійсно не доводилося. От тільки задоволення від цього я ніякого не отримую… Адже це зовсім не я. Я не така. Ледь помітний макіяж, зачіска, вбрання, все це робить мене надто юною, ніжною, навіть наївною, таких тільки на руках носити… та тільки от очі все псують. Але хто в них дивитиметься?
Нехай не дивляться. Мені це не потрібно. Нехай вірять майстерно створеній картинці.
І якраз коли служниці закінчують розчісувати моє волосся, зібравши на потилиці в якусь вишукано-недбалу подобу гульки, яку потім швидше за все розпустять, у кімнату заходить сай Кайтан власною персоною.
Просто перевірити прийшов? Чи вже час, і він по мою душу?
Куард підходить ближче і стає позаду мене, спостерігаючи як служниці закріплюють зачіску шпильками з перлами й відступають, завершивши нарешті чаклувати над моїм зовнішнім виглядом. Задоволено розглядає мене з явним чоловічим інтересом. А потім наші погляди у дзеркалі зустрічаються.
− Встань, − наказує він. Слово неприємно дряпає гидким спогадом, але, на моє полегшення, ніяким впливом, крім наказового тону, не приправлено.
Щоправда, це мало що змінює. Я все одно змушена слухатись. Тому підводжуся з м'якого табурета і повертаюся до мудака, що вважає себе моїм господарем.
− Підійди, − примружується Кайтан роздратовано.
Що, не подобаються мої думки? Ну так не треба їх читати! Не пам'ятаю в кого із фантастів, але десь зустрічала я фразу, що невимовлене образою вважатися не може. От і думаю, що хочу. Ненавиджу тебе, гад неоновий! Щоб ти луснув, як лантух з лайном!
При цьому я старанно тримаю маску спокійної байдужості та без зайвої метушні виконую його наказ, підходячи ближче. Зупиняюся за пару кроків, відсторонено відзначивши, що «господар» теж причепурився. Весь у чорному, строгий силует костюма з подовженим піджаком. Гладко поголений. Кривить губи зневажливо та зло одночасно.
− Якщо сьогодні зірвеш аукціон, я не подивлюся, що ти фуента, − карбує холодно, викликаючи огидне тремтіння. − Пошкодуєш, що народилася, Васю.
– Не зірву. Буду рада більше ніколи тебе не бачити… хазяїне, – випльовую, мило посміхаючись.
Він саркастично хмикає, а потім дістає щось із кишені піджака. Розкриває долоню, і я розумію, що це знову якісь браслети. Тонкі, не ширші за пів сантиметра, смужки металу, схожого на платину.
− Мене знову потягнуть через якийсь портал? – здіймаю іронічно брови.
− Ні, − посміхається Кайтан зверхньо. – Це енергетичне маскування. Щоб ніхто не відчув, що ти собою уявляєш, раніше ніж треба. Тебе побачать лише учасники аукціону. Дай сюди руки.
Невже всі куарди відразу можуть зрозуміти, що я людина? Якось я про таке не подумала. Це… пригнічує, і малює зовсім не райдужні перспективи. Руки я звісно Кайтану простягаю, дозволяючи зафіксувати на зап'ястях обідки браслетів і натиснути на невеликі чорні камінці.
І відразу ж мене накриває дивним відчуттям, ніби довкола повітря загусло. Які цікаві штучки. Ото б він на мені їх залишив після аукціону. Може в работорговців сервіс передбачає зручність клієнта, і маскувальні браслети входять у комплект покупки, так би мовити? Щоб новий господар міг без проблем доставити свою іграшку, куди йому потрібно.
Обраслетивши, Кайтан звичним жестом хапає мене за лікоть і виводить із кімнати. За дверима до нас приєднуються двоє амбалів охоронців, шанобливо вклонившись своєму господареві. А потім наша процесія довго крокує палацовими коридорами, поки мене не виводять у внутрішній дворик, де стоїть цікава… ну, мабуть, машина. Тільки дуже дивна на вигляд. Біла, обтічна, схожа на довгу краплю з високими тонкими колесами та з затіненими шибками вікон.
Мене саджають на заднє сидіння цього іншосвітного транспортного засобу, поруч сідає сам Кайтан. Передні місця незворушно займають амбали. Що там спереду і як, мені, на жаль, не видно, бо нас від них відокремлює непрозора перегородка. А коли двері зачиняються, і я тільки-тільки встигаю пошкодувати, що вікна не тільки зовні не проглядаються, а й зсередини, машинка починає раптом дрібно вібрувати, а потім раптом... злітає в повітря, судячи з моїх відчуттів. І поступово набирає спочатку висоту, а потім і швидкість, несучи нас у невідомому напрямку. Ой-ой. Машини у них літають, виявляється.
Шкода, але цей факт відволікає мене ненадовго. Сидячи в тісному салоні поруч із тим, хто притягнув мене в цей чужий хижий світ, я раптом надто гостро починаю розуміти, що саме зараз мене везуть продавати. Як річ. Іграшку для втіх. Енергетичну батарейку. Хтось заплатить за мене величезні гроші, і зможе робити зі мною, що забажає, якщо мій невиразний план не спрацює.
