Довірся мені - Альбіна Вишневська

Місто за вікном автомобіля виглядало неймовірним. Дівчина з посмішкою на вустах спостерігала за тим, як миготять вогники, як метушаться вуличками перехожі. Виявляється, що саме цього їй не вистачало весь той час, який була в селі. Невже її серце першим зробило свій вибір? Лише розум чомусь шукав якісь мінуси у тому, що намагалося влаштувати їй доля. Пересторога завжди на першому місці. Вона та тверезе відношення до реальності. Хоча, варто признати,  останнім часом в її житті все перекинулося з ніг на голову.

Юля тяжко видихнула, стискаючи в долоні ручку сумочки. Чомусь відчувала тривогу. Але чому? І чим ближче під'їжджали до будинку Микити, то більше нервувала, а чому й сама не знала. Світлана інколи повертала голову до подруги, але не порушувала тишу у салоні. Сергій також мовчав, лише тихий звук радіо лунав із динаміків.

 – Приїхали, дівчата. Я допоможу з пакетами.

Юля не одразу почула чоловічий голос. Лише коли дверцята відчинилися, вона ніби повернулася у реальність.

- Враження, що весь цей час ти була не з нами, люба, - неголосно сказала Світлана і відпустила пасок безпеки, - хвилюєшся?

– Так, трохи. Здається, що не два тижні минуло, а ціла вічність. Знаєш, лише зараз зрозуміла, що мені його не вистачає.

- Вітаю, в твоєму голосі я почула стільки ніжності. Вважаю, що Микита заслуговує на шанс. А ще більше на нього заслуговує така гарні жінка, як ти. Тому просто дозволь собі ризикнути. Краще зробити, аніж прогавити свій шанс на кохання.

Світлана ніжно потисла руку Юлі і щиро усміхнулася, дивлячись у вікно. На вулиці стояв Сергій та з кимось розмовляв по телефону.

- Твій погляд теж не схожий на ті, що я бачила раніше. Ти його кохаєш? – з цікавістю запитала Юля, спостерігаючи за виразом обличчя подруги.

- Здається, що вперше в житті. Те, що було раніше, просто тепер здається дитячими забавками.

- Він випромінює силу та впевненість. І мені навіть здається, що тобі подобається бути не сильною та незалежною жінкою. Тобі хочеться здаватися слабкою, щоб більшість проблем вирішували за тебе.

- А в цьому є свої плюси. Ти маєш рацію: мені іноді просто хочеться бути слабкою дівчинкою, просто кутатися у ковдру, тримати руками чашку кави та спостерігати, як він готує нам вечерю.

Юля згадала вечори, котрі були у них з Микитою. І це дійсно було все так, як описувала Світлана. І так, вона тепер переконана, що зробила правильно, приїхавши сюди. Шкода, що так довго збиралася.

- Я так за вас рада.

Юля першою вийшла із автомобіля і подивилася на багатоповерхівку. У більшості вікон горіло світло, з відчинених кватирок на перших поверхах звучали радісні голоси дітей.

- Постарайтеся вирватися до нас, - Світлана обійняла подругу, цілуючи у щоку, - відірвись на повну, досить бути нудною.

- Дякую, тоді ось, - Юля, сміючись, жестом зняла з обличчя уявну маску, гарно її стиснула в долоні, а потім підійшла до урни та викинула туди весь непотріб,  - обіцяю, з цього моменту лише позитив.

За спинами дівчат пролунав щирий чоловічий сміх та оплески.

– Дівчата, у вас неймовірна взаємодопомога.

Світлана присіла у реверансі та додала:

- Дякуємо, чоловіче, так, ми неймовірні.

Сергій обійняв дівчину та добродушно посміхнувся.

- Юліє, ми на вас чекаємо. Посидимо, поговоримо, досить ховатися по норам, я ж правий, моя пташко? - Широко посміхнувся, стискаючи Світлану, яка здивовано слухала свого чоловіка, давно він так багато не говорив.

- Правий, дорогий, - підтримала чоловіка.

- Нічого обіцяти не можу, сама розумієш, завтра буде багато подій.

– Звичайно ж ми це розуміємо, але майте на увазі, як тільки буде змога, то обов’язково телефонуйте.

Друзі поїхали, а Юля піднялася до квартири, двері відразу розчинив задоволений Тім і кинувся в обійми. А потім була вечеря, багато веселих розмов та головне – радість Тіма, який прочитав нові пригоди друзів.

Микити чомусь й досі не було, навіть дзвінка. Дівчина довго крутилася на величезному ліжку чоловіка й не могла заснути. Чому не зателефонував? Можливо нагальні справи змусили працювати понаднормово? Звичайно, він же ділова людина. Розмірковувала логічно, кутаючись у ковдру. Але повідомлення, його ж можна було швидко набрати та заспокоїти.

Нічого страшного, проте завтра вони зустрінуться і серйозно поговорять. Трохи потішила себе й усміхнулася, засинаючи.

Микита повернувся додому після дванадцятої ночі та напружився, побачивши речі Юлі на тумбочці, її сумочку він пам'ятав. З вітальні вийшла Галина Петрівна, поправляючи волосся.

- Мамо, це що?! – пошепки звернувся до матері, вказуючи на речі Юлі.

Жінка не чекала такого питання, а ось Микита вимагав пояснень.

- Не галасуй, нехай сплять. Йди за мною.

Галина Петрівна запросила сина на кухню і тихенько зачинила двері.

- Юля захотіла зробити тобі сюрприз. Ми про це дізналися випадково, а тому запросили її до нас. Взагалі дівчина мала ночувати у подруги. То ж ми вирішили з Тімом влаштувати вам зустріч на день раніше.

- Мамо, - якось засмучено сказав у відповідь син.

- Микито, що знову не так? Чи не ти просив мене, щоб зателефонували Юлі?

- Я, мамо, але вона мала приїхати у суботу.

- Синку, якщо тобі щось не подобається, то нагадаю: на годиннику перша ночі, вже субота.

Граніна махнула рукою та вийшла з кухні. Микита ж вирушив у спальню сина, подивився на свого хлопчину, посміхнувся, вийшов, не став турбувати, все завтра. Попрямував у свою спальню, але входити не став, а просто зазирнув і нервово видихнув, забороняючи собі торкатися до неї.

Вийшов і набрав номер, прикривши двері. А у спальні Юля давно не спала, прокинулася від того, що почула сторонні голоси. Збентежений голос Микити, він про щось сперечався з матір'ю. Невже повернувся? Усередині все напружилося, стало спекотно від думок про те, що скоро він прийде до неї і… Злегка почервоніла, адже фантазії занадто збуджували. Дівчина задоволено усміхнулася та сильніше обійняла подушку.