Не рідні - Ольга Джокер

Віта 

Натягнувши ковдру по саме горло, намагаюся заснути. 

Губа саднить і кровоточить, а сльози котяться з очей, але я не подаю виду, що мені погано. Найкраще залишатися непоміченою. Багато не базікати, вести себе тихо. Зайвий раз не потрапляти на очі чергової по камері, не те заробити можна. Сьогодні в цьому переконалася, коли спробувала обуритися, чому саме я третій день поспіль повинна забиратися. Отримала дзвінкий ляпас, аж назад відкинуло. Перед очима посипалися іскри, шкіра на щоці загорілася, а губа лопнула. 

Як виявилося, ще легко відбулася. Про це я дізналася на прогулянці, коли перекинулася парою фраз зі своєю сусідкою. Вона зазвичай відмовчувалася, часом я думала, що дівчина німа. Але тут так треба. Мовчати, слухатися і виконувати накази. 

Після того як ми з черговою посварилися, до нас прийшли з перевіркою два міцних охоронця. Зміряли поглядом, наказали вести себе смирно. Рая, так звуть жінку, яка розпускала руки, тут же притихла і сказала, що більше не буде. Вона робила це виключно з виховною метою. 

«Треба заснути, треба», - благаю себе, лежачи під колючою ковдрою. 

Коли закриваєш очі, можна на кілька миттєвостей перенестися в минуле життя. Казкове, справжнє, цікаве. Посмакувати деталі, насолодитися. Згадати те, що раніше не цінувала і що тепер недоступно. Сидячи в чотирьох стінах слідчого ізолятора, багато переосмислюєш. Ні, не багато. Майже все. 

У камері душно і накурено. З вікна затягує вітер. Хочеться назавжди заснути, тому що прокидатися в цій новій для мене реальності болісно складно.Словами не описати наскільки. Тут свої закони і правила, своє життя, до якого я виявилася не готова. Напевно, до подібного просто неможливо звикнути, тому що там, на волі, я була безмежно щаслива. Шкода, що пізно це зрозуміла. 

Мені вдається провалитися в сон. Теплий, приємний. Я лежу в своєму ліжку з чистими простирадлами, що пахнуть кондиціонером і купаюся в обіймах Кирила. Він трогає мене, гладить, цілує. Насититися не може. А я лину до нього всім тілом і прошу, щоб ніколи не відпускав, бо без нього шалено холодно і самотньо. 

- Підйом! - звучить різкий голос, який вириває з прекрасного сну. 

Я відкриваю очі, здригаюся. Від думки, що на сніданок принесуть в'язку сіру кашу, починає нудити. Я майже не їм тут, пересилити себе не можу. 

Відриваю голову від подушки, пальцями пригладжую сплутані пасма волосся і пов'язую їх резинкою. Вилазити з-під ковдри не хочеться, тому що в камерах слабо топлять, але треба. Тут нікого не цікавлять твої бажання. Всім глибоко наплювати. Ти зобов'язаний коритися системі, інакше вона перемеле тебе з кісточками. 

Після сніданку, до якого я майже не торкаюся, не рахуючи половинки вареного яйця, нас виводять на прогулянку. Правда «прогулянка» - це голосно сказано. Не вулиця, а закрите приміщення з бетонними стінами і підлогою. Над головою дах і смужка неба в один метр, і та в колючому дроті. Саме приміщення дванадцять кроків в довжину і п'ять кроків в ширину. Я засікала. 

Надихатися свіжим повітрям не виходить, адже навколо всі палять - що в камері, що на прогулянці. Та й важке сире повітря в бетонних «коробках» лише погіршує ситуацію. Людей стережуть міцні собаки, досить розумні і вгодовані. На когось вони гавкають, але мене не чіпають. Прогулянка триває в середньому двадцять хвилин. 

Слідом обід, вечеря, відбій. Все циклічно, по колу. Треба б звикнути до режиму, але я не можу. Щоночі вгризаюся зубами в подушку і ледь чутно вию. Мрію, щоб скоріше винайшли машину часу, яка дала б мені можливість відмотати час назад і не зробити фатальної помилки, яка перекреслила все хороше і розділила життя на до і після. 

- Чому в камері бруд? - скрикує чергова, коли я лежу в ліжку і намагаюся заснути. 

- Не знаю. Я прибиралася, - відповідаю їй глухо. 

- Погано прибиралася! Подивися, скільки попелу на підлозі! 

Я зчіплюю зуби і хочу відповісти, що взагалі не курю! Цей попіл хтось спеціально залишив там, хоча на столі стоїть попільничка. Але розумію, що в черговий раз нарвуся на фізичну розправу. А мені це не потрібно. До сих пір губа болить після минулого разу. 

Неохоче піднявшись з ліжка, беру в руки віник. Сльози душать, вдихнути не можу. Сусідка по камері сказала, що мене тут не люблять, тому що за мною придивляються. Витерши обличчя рукавом, продовжую прибирання.

Якщо Самсонов попросив наглядати, то чому сам не приходить? Чому не дає звісточки? Ну чому? Я страшенно за ним скучила. Вмираю тут без нього, повільно і болісно. 

- Ти ось тут пропустила, - тицяє кривим пальцем Рая кудись в кут. 

- Не пропустила. 

- Ти сперечатися зі мною будеш? Вернись і ще раз замети! 

Чути брязкіт замка, Рая пригає в сторону. Я стою посеред камери і байдуже дивлюся, як заходить охоронець. Напевно, ми шуміли, зараз вичитають. 

- Ковалевська Віта. 

- Я, - відповідаю тихо. 

- На вихід. 

Ставлю в кут совок і віник, простягаю чоловікові зап'ястя. Він начіплює на них наручники і виводить мене в коридор. 

Тут тихо і ще холодніше, ніж в камері. Поки йду, дрібно тремчу. Думок про те, що чекає далі, зовсім ніяких немає. Я давно розповіла слідчому, що відбувалося насправді. Мене змусили силою. Назар і Антон. Останнього теж посадили до слідчого ізолятора, щоправда, він дає зовсім інші свідчення і, на жаль, не на мою користь. 

Охоронець наказує зупинитися обличчям до стіни. Зап'ястя затекли, кінцівки задубіли від холоду. Хочеться прийняти душ, смачно поїсти і заснути. Банальні бажання, на які тепер я не маю доступу. 

Він відкриває залізні двері під номером «вісім» і заштовхує мене всередину. Зачепившись за високий поріг і вдарившись великим пальцем, нестримано ойкаю, а потім, ніби відчувши знайому енергетику, піднімаю погляд. Мене придавлює до землі, коли бачу знайому високу постать в чорному діловому костюмі. Думки плутаються, голова йде обертом. Охоронець знімає наручники, але я як і раніше тримаю руки за спиною, тому що навіть поворухнутися не можу. 

- Кирило ... 

Власний голос звучить незнайомо, інородно в цьому страшному кабінеті.Ніби я не я, а коханий, що стоїть біля вікна, - не він. Між нами відстань не більш п'яти метрів, але така величезна прірва, що робити крок назустріч страшно: раптом я туди провалюсь? 

- Виглядаєш хріново, - хмуриться Кирило і уважно мене розглядає. - Ображали?

Облизую розбиту губу. Кров запеклася, але не саднить більше. Здається, ніби з його появою я зцілилася разом. Мені не холодно, не жарко, не страшно і не боляче. 

- Ні, все нормально, - відповідаю тремтячим голосом. - Знаєш, я... я думала, що ти не приїдеш до мене ніколи більше. 

Його образ пливе через виступиваші сльози. Лякаюся, що я його не побачу, втрачу, тому починаю витирати обличчя рукавом кофти і часто моргати. Не плакати, тільки не плакати. Не зараз. 

- Приїхав, як тільки зміг. 

Самсонов підходить ближче, сунувши руки в кишені штанів. На його обличчі нечитабельні емоції, а в очах арктичний холод. Хочеться торкнутися його і міцно обійняти, але відчуваю, що цей привілей тепер недоступний мені - ніби блок стоїть. 

- Я не так уявляла собі нашу зустріч, - вимовляю, гірко посміхнувшись. 
- А як? 

- Думала, ти будеш кричати і злитися, а ти незвично спокійний і стриманий. 

- Спочатку так і було. Злився і був готовий вбивати. А тепер перегоріло все всередині, - відповідає він тихо. 

Цих слів я боялася найбільше на світі. В голосі Кирила смуток і розчарування. 

Він дістає з кишені в'язку ключів і простягає мені. 

- Ось, тримай. 
Я здивовано дивлюся і на автоматі качаю головою. 

- Що це? 

- Це ключі від твоєї квартири. Взяв двушку біля універу. 

- Не розумію ... 

- Розумієш, Віта, - вимовляє Кирило. - Ти вільна.

В голові стільки думок, що каламутити починає. Мене випустять? Під заставу? До суду? В чому справа? 

- Твоє діло спалили, за документами тебе ніколи тут і не було, - продовжує Самсонов. - Автомобіль чекає біля воріт і відвезе за адресою. У квартирі всі необхідні речі. На навчання повернешся, я продовжу платити. З цим проблем не виникне. 

- А ти? - питаю хрипко. 

Кирило важко зітхає, і у мене ніби обривається все всередині. 

- Віта, нам з тобою у різні сторони. 
Мені так боляче, що кричати хочеться. На всю силу, до зірваного голосу. Одна помилка, яка перекреслила все. Я очікувала чого завгодно, але тільки не цього... 

- Я більше так не буду Кирило ... Чесне слово, змінюся, подорослішаю, стану стриманою і слухняною. Тільки не кидай мене одну ... 

- Віта ... - хитає він головою. - Не виходить у нас, я не вивожу. Ти подорослішаєш, обов'язково, але тільки не зі мною. Коли тебе одну в воду кинуть, ти будеш борсатися і намагатися. Якщо жити захочеш - випливеш. 

- За що ти так зі мною? 

Останню фразу вимовляю зовсім тихо. Під шкірою в цей момент бушує справжній вогонь. Він повільно, але впевнено спалює все на своєму шляху. Вщент, до чорного вугілля. Мої наївні мрії і плани, серце і душу. 

Кирило простягає руку і вкладає мені в долоню ключі. Від зіткнення з холодним металом я здригаюся. Він йде, йде. . В голові спрацьовують сигнали. У що б то не стало зупинити, затримати. Дати йому зрозуміти, що я змінилася. Тут змінилася, повністю. Мої імпульсивні вчинки залишилися в минулому. 

- Це випадковість, Кірюша! - вимовляю квапливо. - Я не хотіла вимагати ніякі гроші, і їхати з Назаром і Антоном не хотіла. Мене змусили, змусили, погрожували. Просто той телефонний дзвінок вбив мене. Коли ти сказав, що був у столиці, але зустрічався з Оленою, а не зі мною, я ... зірвалася! 

- Я прилітав на кілька годин по роботі, - цідить він, підійшовши до дверей. - Знав, що часу побути разом не буде, тому не хотів мучити тебе. У Олени виникли деякі проблеми, які я погодився вирішити. Ми поговорили приблизно півгодини, після чого я повернувся на службу. Ось і все, ніякої трагедії. 

- Я не знала ... 

- Якби ти хоч трохи вірила мені. Якби дала сказати до кінця те, що я хотів донести! 

Кирило голосно б'є кулаком об двері, охоронець тут же відкриває. Я підбігаю до Самсонова і вціплююся в його руку. Теплу, сильну. Дивлюся благальним поглядом. Так, мені буде простіше, якщо він залишиться будь-якими шляхами. Нехай хоча б із почуття жалості ... Він пізніше зрозуміє, що я справді стала іншою! Зрозуміє і не пошкодує про те, що дав мені шанс. 

- Тебе чекає нове життя, Віта, - спокійно, але суворо вимовляє Кирило. 

Моя хватка слабшає, я опускаю руки. Все марно. 

- З часом ти приймеш, що так буде краще. 

Він йде, залишаючи мене одну. Тиша тисне на барабанні перетинки, в грудях порожньо і холодно. За що він так зі мною? Чому настільки жорстоко? Я правда не хотіла, так склалися обставини ... 

Охоронець повертається через десять хвилин і видає мені одяг, в якому я потрапила сюди. 

- На вихід, - командує він. 

Минаючи довгі порожні коридори, виходжу на вулицю. Крижаний поривчастий вітер куйовдить волосся і кидає пил в очі. Навколо сирість і калюжі. Листопад. Але я радію цьому. Роблю довгоочікуваний вдих, насичуючи легені чистим повітрям. Так пахне свобода. Безумовно. 

Біля воріт дійсно стоїть автомобіль - чорний седан. Я забираюся на заднє сидіння, міцно стискаючи в правій руці зв'язку ключів. Сльози котяться по щоках, коли ми рушаємо з місця. Попереду невідомість, яка лякає. Темна, безпросвітна. Нове життя, як сказав Кирило. Я наосліп буду намагатися досліджувати його, тільки вже без нього. 





Шановні читачі! Підійшла до кінця перша частина книги, але ми не закінчуємо) у мене на сторінці вже  стартувала друга частина під назвою "Свої чужі"