Не рідні - Ольга Джокер
***
Паніка накриває з головою, топить в страсі і не дає спливти на поверхню. Я захлинаюся, безпорадно борсаюся і хапаю ротом повітря. Боже, що відбувається? Я всього лише хотіла розслабитися і забутися в компанії подруги, а не все це!
Автомобіль їде дворами. Швидко, необережно. Антон зовсім не турбується про правила дорожнього руху. Я безпорадно озираюся на всі боки і не встигаю прочитати назви вулиць.
- Ти все з собою взяв? - питає він Назара.
- Так, флешка з собою.
- Не передумав?
- Ні, все в силі.
Дивлюся то на одного, то на іншого. Я не розумію, про що вони говорять! Ніби на різних мовах спілкуємося.
Коли бігла з клубу, не встигла захопити куртку, тому мене сильно трясе від холоду. Зуб на зуб не потрапляє. Але зате я взяла з собою сумочку. У ній телефон. Потрібно якось непомітно включити його і набрати Кирила. Якщо він не відповість, то на крайній випадок у мене є ще кілька контактів. Головне, зробити це непомітно. Можливо, все обійдеться і мене врятують.
- Не роби цього, Ві, - чую ласкаво-оманливий голос Назара. - Дай мені сюди свою сумку.
- Будь ласка, зупини машину і відпусти...
- Ві, не змушуй мене нервувати. Ти ж розумієш, що з двома мужиками не впораєшся? Тому навіть не провокуй, це безглуздо.
Я беруся за сумочку двома руками. Не хочу віддавати! Це мій єдиний шанс на порятунок. Але Назар обертається і різко вихоплює її. Відкриває замочок, дістає гаманець і перераховує гроші. Там залишилося приблизно половина суми, бо решту я витратила на коктейлі та закуски. Сподіваюся, їм вистачить готівки. Якщо треба буде - зніму ще.
- Тох, на заправці пригальмуй. Я куплю продукти і заллю бак бензином.
Антон киває і звертає вліво.
Назар виходить на вулицю, голосно грюкнувши дверима. Я смикаю за ручку, але нічого не відбувається. Замкнено!
- Розслабся, Віта, - вимовляє Антон, сунувши в зуби сигарету і клацнувши запальничкою. - Уже придумала, чим займатися будемо?
Салон заповнює густий дим. Я закашлююся, утискуюся в сидіння. Тоха посміхається і дивиться на мене з голови і до ніг своїм неприємним липким поглядом. Матінко... Я ніколи не планувала спати з кимось, окрім Кирила, і від однієї думки, що хтось інший мене торкнеться, кидає в холодний піт.
- Відпусти, - прошу хрипко. - Я заплачу стільки, скільки потрібно...
- Скоро ми з Болотовим куш побільше зірвемо. Мені твої копійки ні до чого.
Назар повертається з пакетом продуктів і наказує їхати далі. Поняття не маю куди!
Двері як і раніше заблоковані, автомобіль розганяється і виїжджає за межі міста. Здається, що я сплю! Господи, раптом це звеселяючий порошок так вплинув на мене? Насправді я давно вдома, лежу в теплому ліжку і бачу десятий сон.
Потерши очі, розумію, що це чортова реальність. Страхітлива, моторошна. Я їду на задньому сидінні пошарпаної тачки в невідомість. З двома хлопцями, яких свого часу відшила. І зовсім не знаю, що у них на думці!
Відкинувши голову на шкіряне сидіння, роблю глибокий вдих і видих. Відчуття, ніби задихаюся. Варіантів, що робити далі, у мене майже не залишилося.
- Приїхали, - заявляє Антон, різко натиснувши на гальма.
Мене по інерції смикає вперед, я впираються долонями в водійське крісло і напружуюся всім тілом.
Назар обходить автомобіль, відкриває двері і простягає мені руку. Вона у нього холодна і слизька, ніби нежива. Джентльмен, чорт забирай! І як він раніше міг мені подобатися? Як? Єдине, що я зараз відчуваю до нього - це презирство.
- Все буде добре, Ві. Ходімо до будинку, ти вся тремтиш...
Будинком виявляється напіврозвалена хатина з закритими ставнями і потрісканими стінами. У Антона є ключ - він відкриває замок і по черзі пропускає нас всередину. На мій подив, тут не холодно, працює обігрівач.
- Розбери поки покупки, - просить мене Болотов, вручивши пакети. - Кухня прямо по коридору.
Я слухняно проходжу по дому, не знімаючи взуття. Тут пильно, можна забруднитися.
На кухні є холодильник. Старий, іржавий і шумний.
Господи, де ми знаходимося? Чи вийде у мене втекти звідси? З собою немає ні грошей, ні телефону, ні верхнього одягу. Що ж буде? Невже мене згвалтують?
Хлопці, голосно про щось розмовляючи, направляються у вітальню.
Я закінчую розпакування, повертаюся в передпокій і чую, як вони починають комусь телефонувати. Мені потрібно знати, якими будуть подальші дії цих безумців.
- Доброї ночі, Петро Романовичу, - звучить голос Антона. - Ви подумали над моєю пропозицією? Флешка як і раніше у мене, я вимагаю не так вже й багато в обмін. Двісті п'ятдесят тисяч доларів, і вона ваша.
Я застигаю і не ворушуся. Петро Романович - це батько Назара. Болотов-старший. Невже вони вирішили його шантажувати?
- Завтра о шостій вечора на площі. Наша людина забере пакет з грошима. Готівка, в чорному пакеті. Як і обмовляли раніше.
Серце підстрибує до горла, а потім провалюється кудись у п'яти. Здається, я ось-ось втрачу свідомість, тому що кілька годин тому навіть подумати не могла, що опинюся в подібній ситуації. Ніби кадр з фільму, де я чомусь в одній з головних ролей.
Розмова закінчується, хлопці дістають з телефону сімку і спалюють її.
Я продовжую стояти, тому що тіло не слухається. У такому вигляді мене і застає Назар.
- Ві, ти підслуховувала, - хитає він головою. - Але це навіть добре. Завтра у тебе важлива місія.
- Яка? - питаю сівшим голосом.
- Потрібно буде забрати пакет з грошима. Ти ж чула нашу розмову, вірно? Повністю?
Я киваю і відступаю назад.
- Просто забереш пакет і віддаси його нам. Ми дамо невеликий відсоток, якщо будеш слухняною.
- Навіщо ти так? Це ж твій батько ...
- Він чортів егоїст, а не мій батько! - грубо відрізає Болотов. - У нього неміряно бабла! Сума, яку ми озвучили, мізерна за ту інформацію, що у нас є.
- Це ж не дає тобі права так себе з ним вести ...
- А хто дав йому право так себе зі мною вести? Я всього лише хочу повноцінно жити, розумієш? Так, періодично лажаю, але хто без цього ?! Ти і сама така, Ві! Сама нещодавно розповідала, що твій опікун позбавив тебе всіх фінансових благ.Хіба це справедливо?
Назар розмовляє жваво, очі при цьому горять.
- Подумаєш, покатався на мотоциклі! Так, випив трохи. Так, потрапив в аварію. Так, йому довелося заплатити водію, в якого я врізався, трохи бабла, але Ві, в його сейфі лежать мільйони, і ще стільки ж на закордонних рахунках!
- Адже він здогадається, що це ти ...
- Не здогадається, - задумливо вимовляє Назар. - Нещодавно в нашому домі пройшла галаслива вечірка. Сотня гостей! Не розбереш, хто поцупив флешку, на якій чорний компромат на Болотова! Втім, навіть якщо і здогадається, то потім пробачить. Не відразу, пізніше. Коли зрозуміє, що сам довів мене до такого.
- Але при чому тут я, Назар? Чому я?
- Ти просто виявилася не в той час і не в тому місці, Ві, - з кривою посмішкою відповідає Болотов. - Вважай, що це безглуздий збіг обставин.
Хлопці проходять на кухню, вечеряють. Мене відправляють на горище.
Тут холодніше, ніж на першому поверсі, але є тепла ковдра, в яке я кутаюся, намагаючись зігрітися. Підійшовши до крихітного брудного вікна, оглядаю місцевість. На вулиці темно, хоч в око виколи. Ні ліхтарів, ні сусідніх будинків поблизу. Ні-чо-го. Ніби ми на краю світу.
Прикриваю очі і молюся. Про те, щоб мені дивом вдалося виплутатися з цієї непростої ситуації. Про те, щоб Кирило знайшов і врятував мене. І нехай він вибрав іншу жінку, зараз я на нього майже не злюся. Вся ненависть кудись безслідно зникла, змінившись іншими емоціями - відчаєм і жалем. Ось тільки я не знаю, що відчуває він. Можливо, більше не стане рятувати. Втомився, не має можливості. Я його підвела в черговий раз.
- Не спиш?
Здригнувшись, обертаюся. Позаду мене стоїть Антон, схрестивши руки на грудях. Він здається неприємним. І зовсім не від того, що я знаю його по минулим вчинкам. Навіть якби ми вперше познайомилися, для мене не залишилося б непоміченим мерзенне обличчя - ніби він повелитель світу. А його погляди і жести ... вони відштовхують і прямо натякають, що ця людина трохи не в собі.
- Збиралася спати, - брешу йому.
- Ковдру прибери. Я хочу з тобою трохи розважитися.
- Я... я н-не буду нічого прибирати. Мені холодно і хочеться додому.
- Я буду наполягати, Віта. Назар казав, що ти гаряча штучка в ліжку.
Щоки спалахують, а пульс починає вчащатися. Ми з Назаром навіть не цілувалися! Навіть у нього вдома. Він намагався, але я тут же ухилилася.
Антон підходить ближче, тягнеться до мене. Різко зриває ковдру і кладе руку на талію. Що я можу проти нього? Від запаху поту і сигарет починає нудити.
Я упираюся долонями йому в груди, штовхаю. Марно. Він стоїть на місці і єхидно посміхається.
- Живою не дамся! - вимовляю зі сльозами на очах. - Буду битися і кусатися, поки ти не відстанеш!
- І правда гаряча, - усміхається Антон, а потім тягне до мене руки. Веде тильною стороною долоні по щоці і губам. Нутрощі скручує, а до горла підкочується нудота. Я намагаюся впоратися з собою, але не виходить, тому весь вміст мого шлунка потрапляє Антону на одяг і взуття.
- Ти що твориш! - голосно кричить він. - У мене немає з собою змінного одягу!
Спазми такі сильні, що я знесилено падаю на коліна. В очах мутно, в вухах шумить. Здається, в кімнату забігає Назар і починає кричати на Антона. Мовляв, не вистачало їм ще статті за згвалтування!
Антон, чортихаючись, йде, а я продовжую сидіти на підлозі. Витираю в'язку слину рукою, тремчу. Бачу, як презирливо кривиться Назар. Я йому противна, а це вже добре. До мене точно не стануть лізти.
- Ві, приберися тут і лягай спати. Завтра відповідальний день.
Прибирати за собою доводиться старими ганчірками. Я викидаю їх в урну на першому поверсі, повертаюся на горище і опускаюся на панцирне ліжко. Розбита, змучена. Нежива ніби.
Спати не виходить. Внизу голосно працює телевізор, потім чується шум мотора. Я розумію, що це Назар поїхав. Він, мабуть, як ні в чому не бувало повернеться додому до батька. Вдасть, що не в курсі, про що йдеться. Зніме з себе всі підозри! Болотов сказав, що для батька сума у двісті п'ятдесят тисяч доларів невелика. Можливо, простіше буде віддати її шантажистам в обмін на флешку з якоюсь надважлививою інформацією, ніж звертатися в поліцію. Я не знаю. Нічого не розумію.
Вночі я не сплю, лише дрімаю. Чую голоси, важкі кроки. Намагатися втекти марно, тому що Антон теж не спить і всю ніч грає у приставку.
Кожен раз напружуюся, коли він проходить повз моєї кімнати, і видихаю, ледь розумію, що мене не збираються чіпати. Чому саме я повинна буду забрати пакунок? Не притягну до себе уваги? Відведу від них підозри? Невже хлопці не бояться, що я втечу разом з доларами?
Можливо, вся справа в тому, що раніше я була у Болотова будинку. Це підтвердять камери спостереження. Ми перебували в кабінеті Петра Романовича, розглядали сейф! Все складеться, якщо почнуть копати глибше. І ніхто мені не повірить. Хіба тільки Кирило...
Вранці приїжджає Назар. Свіжий, відпочивший. Привозить одяг і нову порцію продуктів. Схоже, кілька днів після того, як сума виявиться у них, вони будуть знову відсиджуватися в будинку. Можливо, навіть зі мною. Як скоро мене відпустять і чи відпустять взагалі, ніхто не говорить.
Коли Болотов з'являється у будинку, мені вдається міцно заснути. Оманливе відчуття безпеки після того, як він не дав Антону мене тронути.
Я бачу уві сні Кирила. Він хмуриться і кричить на мене, а потім втішає. Просить трохи потерпіти, бо вже почав пошуки.
В обід мене будять. Просять вмитися і переодягнутися в чистий одяг. Залишилися лічені години до важливої події.
Після того як спускаюся на кухню, мене вводять в курс справи. Болотов розмовляє м'яко і спокійно. Розповідає, що я не притягну до себе уваги - звичайна дівчина, яких в столиці тисячі. При виникненні питань повинна буду відповісти, що поняття не маю, про які гроші мова. Йшла повз, побачила згорток. Взяла, тому що стало цікаво.
- Тільки не думай рипатися, Ві, - вимовляє Назар. - Тобі ж теж потрібні гроші, я пам'ятаю.В боргу не залишуся. Але якщо раптом вирішиш втекти - у Тохи буде зброя, а він, знаєш, п'ять років пропрацював в тирі.
Дивно, але я більше не боюся погроз. Нічого не боюся. Лише згідно киваю, тільки б від мене відчепилися і вивезли в місто, а далі розберуся і буду діяти відповідно до обставин. Попрошу допомоги у перехожих, що-небудь придумаю. Але сюди не повернуся!
- Поїж, Ві. Ти виглядаєш змученою, - мирно пропонує Болотов.
- Не хочу. Мені погано.
- Не вистачало, щоб ти завалила місію, знепретомнівши. Їж давай!
Я сідаю за стіл, відкушую шматочок бургера. Намагаюся вгамувати бурхливу нудоту. Після того як з'їдаю половину порції, мене нарешті відпускають з-за столу.
Час тягнеться наче гума - болісно довго. Я сиджу на ліжку і дивлюся в одну точку. Усередині така дзвінка порожнеча, що стає страшно. Ніяких емоцій - ніби я вигоріла дотла.
О четвертій годині Назар піднімається нагору, простягає мені чорну куртку і просить вийти на вулицю. За кермом автомобіля Антон. Він курить, випускаючи сизу цівку диму в прочинене вікно. Ми їдемо по путівці, набираючи швидкість. Місцевість абсолютно незнайома. Хлопці хвилюються, щось обговорюють. Вони так впевнені у власній перемозі, що заочно розподіляють гроші.
- Ві, ти запам'ятала, що потрібно зробити? - перепитує Назар і малює карту в блокноті. - Всього лише забрати пакунок, обійти це коло і повернутися до автомобіля.
Я напружено стискаю пальці в кулаки, коли ми в'їжджаємо в місто.
- Запам'ятала, - відповідаю йому.
- Ми будемо ретельно за тобою стежити. Ти розумна дівчинка, впораєшся.
На площі багато людей. Логічно, що вони вибрали саме це місце. Тут дійсно можна залишитися непоміченим.
Рівно за п'ять хвилин до призначеного часу виходжу з машини і прямую у потрібну сторону. Ноги ватяні, я насилу перебираю ними. Втекти? А раптом наздоженуть? Раптом вистрілять? Звернутися до перехожих за допомогою? Але ніхто навіть не дивиться в мій бік! Зате дивляться вони.
Я підходжу до лавки, де повинні лежати гроші. Обережно присідаю навпочіпки поруч зі сміттєвим баком. Компанія, яка розташувалася поблизу, весело сміється і не звертає на мене уваги. І на те, що тут чверть мільйона доларів!
Взявши згорток, кладу його у внутрішню кишеню куртки. Він важкий. І там гроші. Багато грошей. Я ніколи не тримала в руках такої великої суми.
Повз проходять люди, поспішають у своїх справах. Я йду вздовж алеї, прискорюючи крок. В голові рій думок! Потрібно зупинити першого зустрічного і попросити телефон. Подзвонити в поліцію, в кінці кінців, все їм пояснити!
Звернувши на першому повороті, збираюся гукнути молоду жінку, але хтось різко розвертає мене за плече і мертвою хваткою в нього чіпляється. Якийсь чоловік! Переводжу погляд з його обличчя на одяг і полегшено зітхаю.
Я зараз все йому поясню! Мене змусили. Він у формі, це поліція.
