Право на другий шанс - Тая Смоленська
Щоранку я прокидаюся раніше чоловіка, роблю йому міцну каву з двома ложечками цукру, підсмажую тости з беконом і сиром, або готую млинці з медом. В кухні він зазвичай з'являється рівно о сьомій ранку, обдаровує мене легким поцілунком, треться об мою щоку своєю, а потім поки він снідає, я вигладжую його штани і сорочку. Проводжаю його на роботу і весь день займаюся своїми справами.
І так всі сім років.
Сьогодні ж я прикидаюся сплячою. Ніякого сніданку. Ніяких відпрасованих сорочок. Ніяких поцілунків на прощання. Повний ігнор. Байкот. Кличте це як вам подобається.
- Полін, з тобою все добре? - заглядає в кімнату Артем, я все так само лежу на боці і навіть не дивлюся на нього.
Невже помітив, що на столі його не чекає теплий сніданок?
- Так, просто голова болить, - насилу видавлюю я і зариваюся з головою під ковдру.
- А, ну добре тоді. Таблетку випий, краще стане.
Я чую як він наближається до мене і напружуюся всім тілом.
Просто піди, прошу тебе.
Але Артем не йде. Його рука забирається під край ковдри. Він погладжує шкіру великим пальцем, введе вгору по моїй нозі, я ж з усіх сил стримуюся, щоб не штовхнути його. Тому що варто йому доторкнутися до мене ось так, з ніжністю, як я відразу ж про все забуваю. Шкіра покривається мурашками, тіло відгукується, вимагаючи продовження.
- Гаразд, малятко, я пішов, не сумуй без мене, - Артем зрозумів, що від мене нічого не дочекається, важко вдихнув і нарешті покинув кімнату, даючи мені можливість розслабитися.
Я лежу в ліжку рівно до того моменту, коли позашляховик чоловіка виїжджає з двору. Відразу ж мчу в ванну кімнату і швидко привожу себе в порядок. Викликаю таксі, не бажаючи їхати на своїй машині в ту частину міста, в якій я зовсім не орієнтуюся.
Адреса, яка мені потрібна, знаходиться у чорта на задвірках. Жіноча консультація. Радянська споруда, ремонт, якому років двадцять і стара жінка у віконці реєстратури, що оточена тисячами медичних карток, які розкладені за алфавітом.
Я тут, тому що Артем ніяк не зможе відстежувати мій візит до гінеколога. Записи на папері набагато складніше відшукати, ніж інформацію в сучасних комп'ютеризованих клініках. Сюди не потрібно заздалегідь записуватися, можна представитися чужим ім'ям, паспорт все одно не попросять. Так що про мою вагітність Артем ніколи не зможе дізнатися.
Я питаю хто останній в черзі і сідаю на лаву біля стінки. Розглядаю жінок поруч і розумію, що я і сама раніше була така як вони. Звичайний одяг, взуття, яке по кілька сезонів підряд носила, затерта сумочка. А зараз я так далека від минулого життя, що дуже чітко розумію - повернутися назад буде складно. Я не вмію нічого крім бути гарною дружиною. І це лякає. Тому що економити я давно розучилася. А акуратний манікюр і доглянуте волосся стали для мене потребою.
Артем не дозволяв мені працювати, аргументуючи це тим, що в грошах ми не потребуємо, а бачити втомлену дружину він не хоче. І ось тепер мені майже тридцять, а я в житті не домоглася нічого, крім уміння робити смачну каву і тримати в порядку будинок. Ох, вибачте, забула згадати про вміння догоджати чоловікові, але раз його потягнуло до інших жінок, то мій професіоналізм в цій справі давно застарів.
З такими думками я проходжу в кабінет гінеколога. Все всередині тремтить від нервового напруження. Лікар ставить стандартні запитання, потім проводить огляд і підтверджує мою вагітність.
З очей бризкають сльози. Як же довго я чекала цього дня. Як мріяла про це. Відчувала себе винуватою, що не можу подарувати чоловіка спадкоємцем, а тепер навіть з Артемом не можу радістю поділитися.
Може через це він і пішов на сторону? Порахував мене неповноцінною жінкою?
Коли я виходжу з жіночої консультації, вже знаю що буду робити. Спочатку їду в банк і переводжу в готівку гроші з карток. Потім повертаюся додому і ховаю їх в свою валізу. Всі мої прикраси відправляються туди ж. Це моя подушка безпеки. Застава того, що моя дитина не буде ні в чому мати потреби, поки я не зможу встати на ноги.
Я не боюся, що Артем помітить що я вирішила гульнути, він рідко перевіряє куди йдуть гроші, тому в запасі у мене ще є час. В крайньому випадку збрешу, що вирішила купити йому дорогий подарунок, а по виписці з банку він з легкістю здогадається що саме це буде, тому доведеться йому потерпіти трохи.
Руки трясуться від того що я роблю. Здається, я зійшла з розуму, але якщо зрада Артема все ж підтвердиться, я буду готова піти від нього. Плюну йому в обличчя і назавжди зникну з його життя.
Вечерю я не готую. Замість цього відкриваю додаток на телефоні і стежу за пересуваннями чоловіка. Якщо вірити даним, обідав він в італійському ресторанчику в парку, який знаходиться в сорока хвилинах від офісу, що абсолютно не логічно. Потім знову був поруч з тим же готелем. Правда всього п'ятнадцять хвилин, що мене трохи заспокоїло. Знаючи артема, за цей час вони встигли б хіба що піднятися в номер і взуття зняти. Далі чоловік повернувся в офіс і зараз знаходиться там.
Я відчуваю себе справжнім детективом. Вирішую, що перш ніж прийняти остаточне рішення про розлучення, звинувативши його в зраді, я повинна ще раз побачити все своїми очима.
Це мені здається більш логічним варіантом, ніж просто взяти і поїхати, залишивши записку біля ліжка, що я подаю на розлучення. Блокую телефон і міцно стискаю його в руці. Потрібно зайняти себе чимось, щоб не зійти з розуму. Або ж поїхати до офісу і простежити куди Артем вирушить після роботи?
