Як відірватися перед весіллям - Аліна Амор

Очі Деміана спалахнули вогнем, він наблизився впритул і різко притягнув мене до себе лівою рукою за талію. Я широко розплющила очі, не розуміючи, що відбувається, а він прильнув до моїх губ і поцілував.

Ніби вогняний потік пройшов крізь мене, змушуючи ноги підкоситися. А серце забилося так часто, що здавалося, зараз вистрибне з грудей і полетить, залишивши ослабле тіло. Граф цілував та міцно притискав мене до себе, і я відповіла йому так само відчайдушно й бездумно. Я обвила руками його шию і пригорнулася ще ближче.

Відчуття сили, що йшла від нього, п'янило, і я наче вбирала її в себе. Вона перетікала в мене, наповнюючи немов амфору ігристим вином по вінця.

Дихання моє збилося, і здавалося, я зараз задихнуся від нестачі повітря. Голова паморочилася, я загубилася в просторі, часі, своїх емоціях та відчуттях. І так само несподівано як поцілував, Деміан відірвався від мене, продовжуючи тримати в сильних обіймах.

Я часто дихала, очманіло дивилася на нього, і не відчувала ані найменшого бажання вирватися з лещат. Тільки й змогла що видавити із себе тихим голосом:

- Ви ж самі казали, що я наречена... - голос мені зрадив і я замовкла не в силах вимовити ім’я принца Еланії.

- Але ж ти можеш відмовитися? - так само тихо прошепотів Деміан, дивлячись на мене таким новим, глибоким та пронизливим поглядом, й ніжно погладжуючи мою щоку великим пальцем.

Я дивилася на нього розгубленими, ошалілими очима і перепитала:

- Можу?

Він кивнув.

Я щасливо посміхнулася. Зараз мені здавалося, що можливо все.

Ми якийсь час мовчки дивилися одне на одного. У його обіймах було так затишно й тепло. І так неможливо, нереально добре.

- Ти зробиш це, Бель? - з надією в голосі запитала моя особиста мана.

Так просто перейшовши на "ти", він ще більше скоротив дистанцію між нами.

- Відмовлюся? - знову перепитала я, намагаючись вкласти у своїй затьмареній голові те, що зараз між нами відбувалося.

- Відмовишся, - з напором вимовив він, уважно й серйозно дивлячись у мої очі. - Решту зроблю я.

- Тобі мало зламаної руки? - розсміялася я.

Деміан із докором подивився на мене.

- Добре, - легко й покірно погодилася я.

Лише б його не засмучувати.

Він полегшено видихнув, усміхнувся і притулився чолом до мого чола. Потім потягнув за собою під покров старого розлогого дуба, що сховав нас від чужих очей своїм листям і тінню, та притиснув до широкого шорсткого деревного стовбура. І знову поцілував, цього разу ніжно, чарівно, ласкаво, люблячи... Знову до запаморочення. Я губилася у своїх емоціях, відчуттях, розчинялася в них. Пливла на хвилях чистої незамутненої радості й задоволення десь на сьомому небі.

Я насолоджувалася його поцілунками та пестощами як першими весняними променями сонця, коли мружиш очі, а сонячне тепло розливається по тілу, зігріваючи до глибини душі, даруючи відчуття повноти життя. Не думаючи ні про що, пропускаєш через себе потоки сонячного світла. Вдихаєш на повні груди повітря, напоєне ароматом цвітіння і теплом сонця. Чарівна радість життя. Заради таких миттєвостей варто жити.

І зараз Деміан був моїм весняним сонцем. Він вкривав ніжними поцілунками моє обличчя, і обіймав так міцно, немов боявся відпустити. А мені не вірилося, що все відбувається наяву, а не в чарівному сні.

Потім він відірвався, важко дихаючи, та злегка відхилився, не відпускаючи. І я не могла його відпустити, так само обвиваючи його шию руками. Чомусь здавалося, що якщо зараз відпущу - то вже назавжди. А так хотілося залишитися в цій миті навічно. І нехай завтра ніколи не настане!

- Ти йшла в будинок? - все тим же тихим шепотом, запитав Деміан.

- Так... - видихнула я. - Я залишила Райана і його друзів в альтанці, там накрили вечерю, - і вказала ослабілою рукою в бік саду.

Він знову поцілував мене, наче не міг зупинитися і мабуть щоб я не мала жодного шансу прийти до тями. Мої губи горіли вогнем, пристрасть жаркою хвилею прокотилася по тілу, розпалюючи й викликаючи трепет.

- Ти зараз маєш такий вигляд, - прошепотів граф, - немов я вже зробив із тобою всі ті приголомшливі речі, які тільки хочу зробити...

У тихому голосі Деміана звучала спокуса та неясна мені обіцянка. А ще він дивився на мене з неймовірно ніжною і передчуваючою посмішкою.

Я здивовано привідкрила рота, не розуміючи, про що він.

- Ось про це я і кажу, - хрипло прошепотів він, ніжно провівши великим пальцем по моїй верхній губі, потім кінчику язика, і, м'яко розкривши рота, наблизився та знову впився в мої губи глибоким поцілунком, від чого коліна мої знову ослабли і я тихо застогнала.

І знову відірвався, ніби знущаючись, та повертаючи мене в реальність:

- Я піду до них, а ти повертайся в дім і лягай спати, добре? - прошепотів він мені на вухо і прихопив мочку гарячими губами, ледь не звівши з розуму.

Я підняла на нього затуманений погляд і кивнула.

Маю надію, він знає, що робить.