Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Але найстрашнішим апофеозом стало те, що одного дня Соля просто зірвалася, як божевільна, і помчала в ліс. Я, звісно, побігла за нею. А там була ця моторошна арка, в яку й увійшла нащось моя сестра. Наче під гіпнозом якимось.

І все. Вона просто зникла. І арка також. А потім я раптом прийшла до тями вже вдома на кухні, одна, і перші кілька годин навіть згадати не могла, що трапилося, і як я там опинилася. А коли згадала, мені стало до нестями страшно… за сестру.

Мляво жуючи принесену мені кашу і не відчуваючи навіть її смаку, я прокручую в голові все, що сталося за тим днем, який остаточно переламав моє життя.

Спочатку я сама, а потім разом із друзями облазила весь ліс на кілька кілометрів довкола. Марно. Я навіть ту галявину не змогла знайти, ніби її ніколи не існувало, або щось водило мене довкола і не пускало до потрібного місця. Подала заяву до поліції. Також результату нуль. А коли підняли Соліні документи, коли виявили діагноз нашої покійної матері... Загалом, здається, дійшли вони висновку, що або Соля з'їхала з глузду і пішла з дому в ліс, або я, коли вже такі байки розповідаю, або ми обидві. Ні, звичайно, шукати почали, але не там, де треба. І їхнє ставлення мене просто вибісило.

Мені дивитися на це все було гидко. А сидіти, склавши руки, взагалі нестерпно. Тож за пошуки я взялася сама. І от результат.

І тепер зникнення Солі та її дивна поведінка вбачається мною зовсім інакше. Цілком можливо, що її теж викрали, або заманили в пастку ось ці тварюки, які незрозуміло, чи люди взагалі. А тепер і я потрапила в їхні лапи. І що мені робити? Все ж таки шукати спосіб втекти? Чи почекати, може знайдеться спосіб дізнатися хоч щось про сестру і спробувати знайти її й врятувати?