Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

— Лорд Брудберк, не ображайтеся на молоду леді. Вона ще як незрілий кислий персик густо всипаний зеленим кардамоном, — сміявся він, оцінюючи Лавінію поглядом. — Ми з вами можемо довго дискутувати про суть капіталізму, дуже цікаво слухати утопічні історії зі славетних губ, що не пізнали життя.

— Уж дякую, відмовлюся, — пирхнула вона. — Ваші компліменти звучать майже як погрози, — леді Лавінія блиснула вологими очима.

— Ви засмутилися? — чоловік із бакенбардами подивився на неї. — Але я лише описав ваш вік, не варто так гостро реагувати.

Вона хмикнула:

— О, ні. Не подумайте, що я надто молода. У вищих колах Лондона мене вже прозвали "старою дівою".

— Тоді, — він поправив манжету, — цілком зрозуміле ваше бажання швидше зняти рукавички й оголити плечі. Поспішаєте заміж? Що ж, жінці не місце в бізнесі, якщо ви будете багато говорити про гроші, то навряд чи знайдете гідного чоловіка.

Леді Лавінія усміхнулася і вдарила каблуком, що втратив набійку, по його начищених туфлях.

Дивитися, як хтось втрачає обличчя в товаристві, було захоплююче.

У джентльмена виявився високий голос.

— Це боляче! — в куточках його очей виступили сльози. — Леді, як ви можете проявляти насильство? У вас закінчилися аргументи, інакше, нащо ви наступили на мою ногу?!

Пара поважних подружжів Брудберків несподівано піднялася з місця і з поспіхом почала прощатися. Схоже, що перебування в товаристві старої діви з войовничим характером і джентльмена, який видає звуки, більше схожі на якийсь дивний інструмент, ніж на людський  голос, виявилося нижче їхньої гідності.

— Не знаю, як вас звати, шановна леді! — встаючи й пересаджуючись від леді Лавінії якомога далі, почав джентльмен, обираючи місце навпроти, — але я хотів би, щоб під час цієї подорожі нам не доводилося вести діалоги. — Він труснув білою серветкою і заправив її собі за комір.

— Знаєте, шановний джентльмене, який не вміє робити компліментів, а лише приховує презирство до жінки за гострими словами, я теж хотіла б утриматися від спілкування з вами протягом цих трьох днів! — Лавінія схопила срібний баранчик і відкрила їжу на тарілці.

Там лежало рибне філе на м'якій картопляній подушці, прикрашеній паростками молодого гороху. Вона стиснула губи й опустила баранчика на місце, заглядаючи в тарілку навпроти з гарним і соковитим м'ясом:

— Але одну послугу ви мені винні, після цього приниження, — її погляд був таким голодним, а слина вже збиралася в роті, що джентльмен навіть не ризикнув заперечити, передаючи їй свою тарілку.

Його погляд говорив, що це вона його образила й принизила прилюдно, хоча вони зовсім незнайомі.

Але дивлячись, як із блаженством її зуби впивалися в м'ясну ніжку, а сік змазував рожеві губи, він усе швидше втрачав апетит до сварок.