Я заберу свою дочку - Олександра Багірова
Потрібно знайти сили і піднятися. Мені небезпечно тут перебувати. Треба думати про дітей. Тримаючись за кухонну шафу, піднімаюсь з підлоги.
- Яка ж повільна, - він продовжує свою тортуру.
Навіть бити не треба. Душевний біль ранить набагато сильніше. Випалює нутро.
Перед очима все розпливається. Тримаюся за стіну та намагаюся дійти до спальні.
- Вагітність тебе спотворила, - продовжує їдко коментувати.
- На своє пузо подивися, - окидаю його зневажливим поглядом.
- З недбайливою дружиною чоловік в'яне, - він як кат іде за мною слідом. Спиною відчуваю палку ненависть.
Мовчу. Будь-яка моя відповідь – це чергова образа. А мені треба тікати із цього будинку. Надя у лікарні. Їй потрібна жива та здорова мати.
Дістаю валізу. Кидаю у неї речі. На вулиці холод. Беру тільки найнеобхідніше. Решту заберу, коли Веніамін буде на роботі. Зараз навіть перебувати з ним в одному приміщенні нестерпно.
- Поговоримо, коли охолонемо, - говорю здавлено.
Навіть зараз намагаюся знайти виправдання його нелюдським вчинкам. На роботі проблеми. Зірвався. Мозок відмовляється сприймати дійсність. Ясно одне – нашим стосункам настав кінець.
- Ти жаба холодна, куди ще тобі остигати? Мені, навпаки, вогонь потрібен, - стоїть у дверях, уважно дивиться, що я кладу в чемодан.
- Вогонь ти шукав у своїх коханок?
- У богинь! Ти їм дякую повинна сказати! Вони допомогли мені тебе клушу стільки років витримати!
Це каже людина, яка шепотіла мені на вухо, як хоче дитину. Я була така сліпа? Чи Веніамін настільки гарний актор?
Вже неважливо. Є реальність у якій треба виживати. Закриваю валізу і прямую до дверей. Проходжу повз нього.
- Якщо що зайве сперла, - нахиляється і шипить мені у вухо, - Приб’ю.
- Бумеранг є, Вень. Він тебе наздожене, - йду до передпокою. Взуваюся. У скронях гуде. У тілі слабкість.
- Розкаркалася тут! Вали! - репетує верескливим голосом.
Зачепила його моя фраза.
Відчиняю двері. Насилу витягаю валізу у двір. Внизу живота біль. Тільки би з малюком усе було добре. Нещодавно я лежала на збереженні.
- Любо! – гукає мене.
- Так? - Обертаюся.
- А за термінами ще не пізно позбутися непорозуміння у твоєму животі? – питає з бридкою усмішкою.
- Я бачу тут лише одне непорозуміння. Тебе… Веніамін.
Виходжу з брами. Озираюсь на будинок. Я намагалася стати йому гарною дружиною. Вірила, що в нас все вийде. Який раз життя викидає мене на узбіччя?
Але зараз все інакше, я більше не одна. У мене діти. Заради них треба боротись.
Викликаю таксі.
На вулиці холодно. Сльози течуть по щоках, їх не зупинити. У душі випалена пустеля. Вдарив прицільно, найсильніше, контрольний у серце.
Таксі приїжджає швидко. Їду до лікарні. Якщо вийде, там переночую. Мені життєво необхідно бути з донечкою. А вранці вже думатиму, як нам тепер виживати.
Підозрюю, моя карта вже заблокована. Веніамін завжди був досить скупий. А в цій ситуації, нескладно передбачити його дії. А своїх грошей у мене майже немає.
Я працюю у благодійному центрі. Але зарплату всю віддавала хворим діткам. Адже їм потрібніше. А в мене був чоловік... як я думала... надійний тил...
Розплачуюсь із водієм. Тягну за собою валізу. На вулиці вже темно, мрячить дощ, в очах пелена пекучих сліз.
Вже пізно для відвідувань. Але це приватна клініка. Найкраща. Я по роботі з ними часто співпрацюю, чоловіка тут поважають. Мене перекручує. Лицемірство однозначно його коник.
Плюс від його гри на публіку все ж таки є. Я можу прийти до дочки у будь-який час.
– Любов Павлівно, а я додому збирався. Ледве не розминулись, - до мене йде головний лікар. Широко посміхається, проходиться по мені чіпким поглядом.
- Доброго дня, Павле Аристарховичу, - киваю. – Я до дочки. Побуду ніч із нею.
- Ходімо до мене в кабінет. Розмова є, – рукою вказує напрямок.
- Щось трапилося? - Холодок пробігає по спині.
Він не відповідає. Лише очима стріляє на мене. Вони в нього дуже маленькі, завжди примружені, ніс, схожий на картоплю і тонкі губи. Людина відштовхує, неприємна, слизька. Але є одна перевага – лікарський талант. Про таких кажуть: «Лікар від Бога». А його погану натуру можна витримати. Головне – він урятував сотні життів. І для моєї Надюшки зробив неможливе.
– Дівчинку завтра можна виписувати… – робить паузу. Сідає у кріслі і дивиться на мене з дивною усмішкою.
– Але? – займаю місце навпроти. Ноги ледве тримають.
- Надії потрібна реабілітація, щоб відновити рухові функції. Динаміка позитивна, я вам про це казав. Але затягувати не варто.
- Я знаю, - зітхаю. – Ми це вже проходили… із ніжкою…
Дочка, вона мені по крові не рідна, але ближче за неї нікого немає. Вона стільки витерпіла за свої шість років.
Коли я була в бігах, мене занесло до невеликого містечка на півночі країни. Надюшу я побачила у центрі міста. Вона стояла навколішки з простягнутою рукою. Замурзане обличчя, рвана тонка курточка і величезні сріблясті очі. Вони блищали від сліз.
Малятко дивилася на мене приреченим поглядом. Співає пісню та просить перехожих пару копійок на хліб. Це я потім дізнаюся, що нічого з цих грошей їй не діставалося. І їла вона далеко не щодня.
А тоді в морозний зимовий день, я здригалася від болю разом із нею. Одна мить, один погляд, розумію, не віддам, не відпущу.
- Ви для дочки багато на що готові піти, - фраза звучить двозначно, бридко. Чи я себе накручую?
– Як і будь-яка мати, – відповідаю стримано. Скоріше б вийти з кабінету.
– А ось другу половину за лікування так і не внесли, – барабанить пальцями по столу.
- Чоловік мав усе перерахувати... - осікаюсь.
Новий удар. Думала, гірше не буде? Ага, отримуй.
Хай би Веніамін далі мене морально знищував. Аби тільки дочку не чіпав.
Адже він сказав, що все перерахував!