Принц Єгипту - Олександра Малінкова

– Дуже смішно. Не будемо про Ваші стереотипи,  про «ей Наташу».

–  Ну то Ви ж самі поводите себе так! То ой не треба, то ой не туди, –  він схрестив руки на грудях.

            Її щоки знову зрадницьки почервоніли, а вона від обурення стиснула кулачки.

–  Не треба приписувати всім жінкам свій невдалий досвід! Самі ж, напевне, даєте привід, щоб Вас вважали легковажними гульвісами. Зробите що завгодно, щоб опинитися у ліжку, а на ранок шукай Вас із вітром! – Обурено випалила вона.

- Та що ти жінко, «таке»? Ти створена, щоб розірвати мій мозок на друзки? – Лишаючись зовні спокійним, але з роздратованими нотками в голосі сказав Феріт.

Феріт

           Вона на мить завмерла. А й справді, що на неї найшло? Він погодився показати їй місто, а вона так віддячила. Чого вона чіпляється? Він же ж не може відповідати за її негативний досвід. Марина геть нічого про нього не знає, по великому рахунку. Вся інформація досить поверхнева й побудована виключно на її домислах і стереотипах. 

- Вибач! Давай почнем спочатку! – Примиряючи попросила вона.

- Ти серйозно? – Він прищурився.

- Так! Не знаю що на мене найшло! І … - Вона набрала повні груди повітря, потім видихнула. – І за маніяка теж вибач. Я так не думаю, чесно. Просто хотілося тобі дошкулити, адже твої слова теж часто чіпляли. Розумію, що в твоїй уяві я ходяче «неподобство з пригодами», але це не так.

- Спочатку кажеш, - він схилив голову трішки набік, і навіть зняв окуляри. Вилиці на його обличчі напружилися. 

–  Знаєш, вже так склалося, що я дуже добре розбираюся в людях і я думаю, що ти досить адекватна і нормальна людина. Якщо чесно, то і сам не розумію, чому реагую на тебе так. А ще, з українською мовою в мене пов’язано багато теплих і гарних спогадів, які дуже дорогі моєму серцю, і зараз я вдячний тобі за можливість попрактикуватися знову, пригадати цю досить мелодичну мову. І я тільки за, якщо ми перестанемо виносити мозок один– одному, тим паче, що у тебе є наречений, а я не збираюся зав’язувати стосунки  на одну ніч чи тиждень,–   нарешті промовив він.

–  Добре, –  кивнула вона.  

            Можливо, це не зовсім те, що б могло задовольнити її самолюбство ,але для початку теж непогано. Спробувати стати друзями, якщо вони відразу зрозуміли, що це найкращий варіант, а інші просто не можливі…

–  Я покажу тобі місто, якщо забажаєш іншим разом ще  Ель Гуну, доки не закінчиться твоя путівка. Приставати не буду. Я маю надію я відповів на всі твої питання? – Запитав він.  

–  Так, –  тихо відповіла вона.  

–  Тоді ходімо, спочатку порт з твоїм іменем «Марина» в Хургаді. Потім заїдемо до мечеті Ель Міни, це два місця, які я люблю найбільше.  

Мечеть Ель-Міна

            «Люблю! Як гарно з його вуст звучить це слово, шкода, що воно ніколи не буде адресоване їй! І він це чітко дав зрозуміти. Скоро відпустка закінчиться…»: що за сумні думки знову лізуть у її голівку.

             Перший раз за весь час її подорожі Марина змогла розслабитися. Їй було добре і спокійно з цим кремезним чоловіком. Від нього віяло надійністю. Він смішив її і не давав нудьгувати, пригощав єгипетськими смаколиками, знав гарні краєвиди. Навіть сам декілька раз запропонував сфотографувати, зробивши вдалі кадри. Тільки його очі, він дивився на неї так пронизливо, наче діставав на скрізь до самого серця, обережно не кваплячись, чіпляв за живе.

            Як не дивно, но іржава колимага, яка мала горду назву «автомобіль», все ж таки стоїчно витримала дорогу назад. Не зламалася по дорозі, не змусила ковтати пил та пісок по розпеченій за світовий день дорозі. Автівка переможно доповзла до готелю, видавши при цьому останній рик.

               Коли вдвох вибралися з салону, на цей раз вже без пригод, Феріт попросив її телефон.

- Навіщо тобі? – Зніяковіло запитала вона.

- Зараз побачиш. – Без зайвих пояснень зауважив хлопець.

     Він віртуозно зняв кришку смартфону  і у вільний роз’єм для іншої сім-карти   вставив сімку місцевого мобільного оператору.

–  Тепер ти з інтернетом і можеш мені телефонувати, я записав свій номер. Завтра мене не буде. Я знаходитимусь як і декілька днів тому в іншому готелі, мене час від часу перекидають і туди теж. Бо цей готель лише один із п’яти, які належать одному власнику.

–  То ти не уникав мене? – Зніяковіло запитала дівчина.    

–  Звичайно ні, а мусив? – Він посміхнувся і доторкнувся до її волосся, заправивши неслухняну прядку за вушко.    

         Та цей невинний жест для неї видався справжнім випробуванням. 

- А як же ж твоя обіцянка?  

- Яка? А-а, та щоб не потрапляти тобі на очі? – Він посміхнувся самими кутиками рота.

- Так. – Вона знову почервоніла. І звідки взялася ця сором’язливість?