Я заберу свою дочку - Олександра Багірова

Костянтин

- А раптом? – дивлюсь у вікно, випав перший сніг.

Спостерігаю за химерним танком сніжинок, і даю собі уявний ляпас. Це тільки в казці принц знаходить чисту та безневинну дівчину. У моєму випадку у кожної жінки на моєму шляху є розрахунок. Час прийняти реальність. І закопати якнайглибше мрії про щасливу родину. Раз спробував. На все життя вистачило.

- Ага, - посміхається друг. - Хоча не сперечаюся, пальма першості по стервозності явно у моєї сестрички. Але не спокушайся, Любка від неї недалеко пішла.

- Люба має один істотний плюс – вона реально любить Надію, - не можу не відзнати цей факт. - А твоя сестриця… навряд чи з нею хтось може зрівнятися.

Хвиля відрази підкочує до горла. Я був одружений із сестрою Стаса. Одержимий нею. Це було не кохання – прокляття. Скільки років не міг розірвати порочне коло. Ненавидів і не мислив життя без неї.

Якщо доля хоче покарати, вона забирає розум. Мій потрапив у сіті Святослави. Декілька разів я практично виривався. Але вона завжди знаходила спосіб мене втримати. І при цьому разом зі своєю матір'ю, мачухою Стаса, намагалася зжити брата зі світу. Порядно так йому життя поламала, Олені теж дісталося.

Щойно народила, віддала нашу з нею дитину чужим людям. Переконала мене у смерті дочки. Весь цей час зустрічалася з моїм другом, який став моїм ворогом. А врешті-решт спробувала його вбити. Наразі Святослава перебуває на лікуванні у психіатричній лікарні. І мені досі бридко згадувати свій божевільний період життя поряд з нею.

В мені досі живе її отрута. Я ніколи, жодну жінку більше не підпущу до себе. Досить, наївся казок про кохання.

- Вона дружина віника. Два чоботи пара. Їм вигідний весь цей фарс. Як і його ігри із фондом. Відмінна ширма для відмивання бабла - Стас продовжує ходити з кута в кут.

Я сам далеко не янгол. Та й Любі далеко до безневинної страждальниці. Але в цій ситуації намагаюся аналізувати тверезо. Згадувати не тільки трагічні події, пов'язані з нею, а й брати до уваги її позитивні якості.

- Вважай, ні. Найближчими днями я доб’юся розлучення, - слова друга зачіпають щось усередині. Хочеться йому заперечити, захистити її.

Хоч проти його аргументів не попреш. Але хвиля люті відступає. Може це аура затишного будинку Стаса?

- Тут тільки можна побажати тобі удачі. Я подзвоню фахівцям, нехай підчистять інфу про тебе в інеті. Нехай якнайдовше не знає правди. Якою б Любка не була, а дитина постраждати не повинна, – Стас намагається сховати емоції.

- Угу, пасибі, - киваю.

Залишаюся у них на вечерю. Бавлюся з дітьми. Відганяю тривожні думки геть. Відновлюю душевну рівновагу перед поверненням.

Шалено хочу до дочки. Але до неї додається Люба, яка, як мені доповіли, вже встигла поспілкуватися зі своїм віником.

Цього черв'яка треба розчавити. Щоб не повзав під ногами. Бісить сам факт їхнього контакту. А може їхній розрив фікція? Як уявляю його спітнілі рученята, якими він до неї торкався, так у мені звір прокидається.

Але треба діяти обережніше. Не пороти гарячку. Тому відсиджуюсь у Стаса вдома. Саджу свого звіра на ланцюг.

- Це аут ... - друг входить до дитячої, в руках стискає мобільний. Погляд розгублений… наляканий…

- Що трапилось? – миттю підводжусь.

- Стас?! Ти білий як стіна! - вигукує Оленка.

- Вийдемо... чи що... – каже, язик заплітається.

- Не тягни, викладай! - кваплю друга, коли ми знову опиняємося в кабінеті.

- Мені щойно повідомили, - дивиться на мене зацькованим поглядом, - Випадково розкрилося… Славка… вона втекла… вже три місяці як за неї в психлікарні сидить інша дівка…

***

Дивлюся через вікно автомобіля на танок сніжинок за вікном. З голови не виходить дзвінок Веніаміна. Спогади накривають сніговою лавиною.

Коли знайшла Надюшу, я привела її до убогої квартири у цокольному приміщенні, яку знімала ще з двома ледве знайомими дівчатами. За наївністю вважала, що я можу просто так забрати дитину. Не замислювалася, хто за нею стоїть. І що це орудує ціла мафія, яка робить мільйони на інвалідах та дітях.

Тоді ж я хотіла лише захистити дівчинку. Хоч сама боялася кожного шереху. Вже більше трьох років блукала країною. Не маючи документів, перебивалася випадковими заробітками, оберталася на кожен шурхіт. Вночі мучилася від безсоння. Мене знайдуть! Це був найстрашніший жах.

Ми з Надюшкою нагадували двох загнаних звірят. Тремтіли кожна від свого страху.

- Вони прийдуть! - притискалася до мене мала. - Вони зроблять тобі бо-бо.

Вона не плакала. Лише стискала губки і дивилася на мене, округливши величезні сріблясті очі.

- Все буде добре, Надійко ...

- Я тобі вірю, - і ось за ці слова я зрозуміла, що переборю всі страхи, але не дам її образити.

Пізніше я дізнаюся, що ім'я Надія вона собі вибрала сама. Свого імені не пам'ятала. Як опинилася у цих людей також. Але малеча не переставала вірити – її врятують. Так вона стала Надією.

На прикладі цієї маленької та сильної дівчинки я усвідомила, що немає нічого неможливого.

Нас знайшли вночі. Одягнули мішок на голову і затягли у вантажівку. Мене без їжі та води кілька днів тримали у сирій і затхлій комірчині. Надійку повернули до «роботи». Про себе я не так турбувалася, а ось думки, що малеча кульгава, голодна, стоїть на морозі і просить милостиню, розривали серце.

Я вже готувалася до неминучості. Знала, що й мене хочуть долучити до їхнього «бізнесу». Мені ще пощастило, що не встигли покалічити.

Будівлю взяли штурмом. Мене та інших бранців звільнили. А була не одна, цим нелюдям завжди потрібна була свіжа кров.

Тоді я й познайомилася з Веніаміном. Молодий підприємець, політик-початківець. Це від нього надійшла інформація до органів. Він підняв галас, поставив на ноги журналістів. І він звернув увагу на мене. Допоміг відшукати Надійку, яка під час облави була на роботі.

Спочатку сплачував за житло, давав гроші. А потім запропонував шлюб. Сказав, що ми зможемо вдочерити дівчинку. У тій ситуації це здалося мені ідеальним варіантом.