Коли цвітуть каштани - Лана Рум
Маючи гарну і корисну звичку довго не розмірковувати над вигідними пропозиціями, які не часто та й не кожному трапляються у житті, Селена прийняла блискавичне рішення і вже у понеділок вранці позабирала свої речі та картини із крамнички, розпрощалася з колишніми колегами, щиро подякувала господарю, а пополудні, тремтячи усім нутром, підійшла до кам’яних стін колишнього королівського замку. Вона пройшла всередину Лувру не через службовий вхід, що було набагато простіше, а як звичайний відвідувач, тобто спочатку простояла у довгій черзі в касу, купила квиток, прослизнула крізь металошукач, а тоді поринула у справжню казку.
Час летів непомітно, коли Селена блукала довгими галереями та просторими залами музею, роззираючись на всі боки і зупиняючись біля улюблених картин. Вона зовсім не відчувала втоми, попри те, що постійно то підіймалася, то спускалася широкими мармуровими сходами. Їй хотілося ще раз увібрати в себе ту духовну красу та велич, від якої паморочилося в голові. Сівши перепочити на м’якому диванчику, оббитому благородним червоним оксамитом, вона відкинула назад неслухняне пасмо шовковистого волосся, сперлася спиною на зручну спинку і з насолодою на мить прикрила очі. Тьмяне електричне світло сочилося м’яко та спокійно.
Безліч думок і почуттів сновигали в її збудженому мозку, змішуючись до купи: було тут і захоплення від споглядання безцінних витворів мистецтв, і гордість від усвідомлення того, що незабаром її руки зможуть торкнутися таких самих унікальних експонатів, які зараз покірно лежать в якомусь дальньому сховищі, та повернути їх до життя. Водночас її не покидали сумніви, чи не стане ця нова робота кінцем її самої, Селени Деверньє, художниці не лише за фахом, а й за покликанням, за велінням серця. Ні, вона ніколи не здаватиметься, не втратить себе, не замурує свій талант у сірих цегляних підвалах.
З реставраційними майстернями Лувру Селена, як і її однокурсники, познайомилася ще за студентських років. Але те знайомство було побіжним і не справило особливого враження на майбутніх художників, які переважну більшість вільного часу проводили нагорі, безпосередньо у виставкових залах італійського, французького, фламандського живопису. Наразі для неї все було інакше та оцінювалось під іншим кутом.
Майстерні складалися із багатьох просторих кімнат з високими стелями та широкими дверима, настільки широкими, що крізь них, здавалося, міг вільно проїхати самоскид. Усі приміщення сполучалися один з одним, а також безпосередньо із залами музею, аби в разі потреби реставрації якогось старовинного предмету, не виносити його на вулицю, адже для деяких із них «ковтнути» свіжого повітря було б аналогічно тому, що й зануритись у сірчану кислоту.
Усе тут було чітко впорядковано, розкладено по своїх місцях і нагадувало бджолиний вулик, добробут якого залежить від якості та злагодженості організаційної роботи всієї чисельної родини. Починалося дійство у звичайній на перший погляд приймальні, де експонат проходив огляд, реєстрацію, отримував персональний номер. Потім він потрапляв у фотостудію із найсучаснішою оптикою, софітами та прожекторами для кращого освітлення інтер’єру.
Минаючи одну кімнату за іншою, Селена побачила і фізико-хімічну лабораторію з усілякими реактивами, спиртовими настоянками, розчинниками, мікроскопами та рентгенівськими апаратами для сканування і виявлення найдрібніших пошкоджень, і технічну майстерню з верстаками, столярними інструментами і безліччю шаф, що містили картон, полотна, скальпелі, пінцети, тюбики з клеєм, електричні праски та пилососи. І от нарешті перед її очима постав відділ з консервації та реставрації творів образотворчого мистецтва – світле, чисте приміщення з мольбертами на гвинтових підйомниках та полицями з фарбами, пензлями і лаками.
Чим далі вона просувалася, тим більше захоплювалася побаченим, і тим скоріше їй хотілося долучитися до гурту цих невідомих майстрів, завдяки кропіткій праці яких занедбані багатовікові шедеври отримували другий шанс. Тут царювали спокій та відносна тиша.
