Я заберу свою дочку - Олександра Багірова

Борг все одно висить, тільки тепер Костянтину. Надюшці потрібна реабілітація. А в мене в кишені пусто.

Мене загнали у кут. Перший раз? Ні. Я вже опинялася на вулиці у безвихідному становищі. Але зараз все трохи інакше, у мене хвора дитина, я вагітна. Якщо сама я ніколи не прийняла б пропозицію, то зараз у мене просто немає виходу. Костянтин мене не відпустить. А щоби втекти, потрібні гроші.

Доведеться на якийсь час підкоритися долі. Опустити голову та прийняти його умови. А далі час покаже. А поки що спробую з'ясувати його реальні мотиви.

У маячню про його батьківство я не вірю. Ми робили ЕКО у серйозній клініці. Там такого просто не допустили б. А Надійка, як не сумно це визнавати, але це справді може бути правдою.

Телефон продовжує дзвонити. Грає мені на нервах. Звук не можу вимкнути. Раптом з приводу донечки зателефонують.

Але все-таки, що він хоче?

Сама не розумію, як хапаю телефон зі столу та приймаю виклик.

– Любань! - здригаюсь від знайомого голосу. - Ти чого морозишся?

- Ти вже все сказав, Веніамін.

- А ти не знайшла нічого кращого, як знюхатися з Огнєвим! - вигукує так, що відсуваю телефон від вуха.

- Це тебе вже не стосується.

- Дурепо, - його голос пом'якшується. - Ти не розумієш, що він за людина.

- Як виявилося, я й тебе зовсім не знала.

А сама переконуюсь у своїй здогадці, у Костянтина якісь розбірки з Веніаміном, а я в них як розмінна монета.

- Ні, Люб. Я своя людина. Розлютився, погарячкував. А цей тебе зжере. І дітей не помилує, - голос набуває солодкуватих ноток.

- Веніамін, чого ти домагаєшся? – питаю роздратовано.

- Зустрітися треба. Я тобі все про Огнєва розповім. Обіцяю свій захист. Ти навіть не уявляєш, куди вляпалася!

- Пізно схаменувся. Ти поставив крапку у наших відносинах. Тепер тебе це не стосується! - відповідаю грубо. Раніше ніколи не дозволяла собі таким тоном говорити із чоловіком.

- Любочко, дівчинко, - зітхає, - Ми стільки всього пройшли. Згадай, як я тобі допоміг. Як був із тобою у найважчі хвилини. У мене провалилася передвиборча кампанія, безліч проблем. Я зірвався. Не витримав навантаження. Але ніколи! Чуєш мене! – вигукує із запалом. - Я вас не кину! Ніколи! Погарячкував просто. Але зараз я охолонув!

- Сім'я – це оплот. Це підтримка. А тобі я більше не вірю, - дивлюся на охоронця, що увійшов.

- Зрозумій, ти в небезпеці! Діти під загрозою! Давай просто зустрінемося на нейтральній території. Я все тобі розповім, а далі ти ухвалиш рішення, - смиренність, навіть нотки каяття в голосі.

- Я більше не можу говорити, - хочу скоріше закінчити цю розмову.

- Люба! Не роби помилки, яку ніколи собі не пробачиш! - кричить, перш ніж встигаю натиснути відбій.

Іду за охоронцем до машини. Душу розривають сумніви. Хто з них більше зло, той з ким прожила три роки, чи неврівноважений незнайомець, від якого справді невідомо що чекати?