Як відірватися перед весіллям - Аліна Амор
В останній навчальний день перед вихідними, я взяла з собою на заняття гітару, і вперше в очах тролльчат спалахнув інтерес.
- А що це таке? - з цікавістю запитала Саті, дуже нетерпляча дівчинка.
І я зрозуміла, що вони ніколи в житті не бачили такого інструмента, адже навіть на весіллі доньки Вімеля тролі грали тільки на барабанах. Взагалі-то, я планувала зіграти їм після занять, але коли побачила, як загорілися дитячі очі, змінила свої плани:
- Це гітара, музичний інструмент. Якщо накласти на музику красиві слова, наприклад, ельфійську поезію, виходять чарівні пісні. Але що я кажу! Давайте я вам зіграю!
Я взяла в руки гітару, сіла, схрестивши ноги на циновці, і, перебираючи струни, задумалася, про що хочу заспівати. Першою на думку спала весела вілланська пісенька, яку в дитинстві співала нам Марі. Її я й заграла. Діти завмерли й зачаровано слухали. Якби я зараз встала і, граючи, пішла на корабель, упевнена, вони б пішли за мною і дали відвезти себе далеко-далеко. Коли я закінчила, трольчата попросили зіграти ще раз, а потім ще, цього разу уже підспівуючи мені, частково запам'ятавши слова пісні. Здавалося, вони готові слухати і наспівувати її без кінця. Потім я переключилася на ліричні та витонченні ельфійські пісні, і знову на завзяті вілланські. Я грала поки мої руки зовсім не втомилися, але діти не хотіли мене відпускати, тож я розповіла їм казку. Вони слухали, розкривши ротики, охаючи, ахаючи, перебиваючи мене вигуками й запитаннями. Від довгого сидіння затекли ноги і втомилася спина, але я була щаслива, що мені вперше вдалося захопити їхню увагу.
Ми так і просиділи б до вечора, занурюючись у чарівний і захопливий світ казок та пісень, якби батьки не покликали дітей їсти. Тролльчата неохоче вставали і йшли, попередньо взявши з мене обіцянку завтра з самого ранку бути в них із гітарою.
Вранці наступного дня на березі мене вже чекав натовп дітлахів, удвічі більший за звичайний. Учора в селищі тільки й розмов було, що про наші посиденьки, і до нас підтягнулися трольчата із сусідніх селищ. Так і пройшли ці вихідні - з піснями, казками і веселими рухливими дитячими іграми.
- Бель, а ти тепер щодня будеш розповідати нам казки і співати пісні? - запитав досі мовчазний Ром.
- Не зовсім. Адже я приїхала, щоб навчати вас грамоті й арифметиці, тож якщо вчитиметеся - я продовжуватиму тішити вас, а якщо ні - мені нічого не залишиться як повернутися додому...
Дитячі очі зляконо розширились і трольчата наперебій кинулись запевняти мене що тепер обов'язково вчитимуться, щоб самим читати чудові книжки з чарівними історіями і грати на гітарі.
І дійсно, з нового тижня зацікавленість моїх учнів зросла. Вчити їх було саме задоволення - вони виявилися кмітливими, веселими та завзятими. Заняття тепер проходили набагато активніше й позитивніше. А наші посиденьки перетворилися на вечірні, ми збиралися на заході сонця на узліссі, оскільки кількість дітей з цього селища та навколишніх набігала така, що ми вже не поміщалися у шатрі. У нас з'явилися улюблені пісні, які діти швидко вивчили і підспівували мені. Іноді до нас приєднувався Бранч та грав на барабанах коли бував по своїх справах в Глухомані.
Справ у мене тепер було сила-силенна: спочатку будувалася школа в Глухомані, потім, оскільки жити на кораблі і щодня плавати туди й назад було втомливо, наш тесля взявся за зведення невеличкого будинку для мене й монахині Сільвії, неподалік від селища. Роботи пішли швидше, коли до них підключилися бойові маги, яких ми взяли з собою для охорони. Свою допомогу вони запропонували самі, оскільки робити їм все одно було нічого.
Райан взявся керувати будівництвом школи та будинку, а потім і домовленостями зі старостами інших селищ, які просили відкрити школи й у них. Уже за місяць стало зрозуміло, що мене на всіх не вистачить і я зайнялася пошуками вчителів, готових приїхати на острів та вчити трольчат.
Водночас я вмовила брата навчити мене навичок бойової магії, адже досвід показав: хочеш бути в безпеці - навчися захищати себе сама. Спочатку Райан навчав мене особисто, але невдовзі відпустка, яку він взяв у Службі безпеки, скінчилася і йому довелося повернутися в Мірадею. Він передав кермо управління будівництвом монахині Сільвії, яка виявилась досить владною та вольовою жінкою, а навчання мене навичкам бойової магії - Френсісу, який зрадів, що нарешті в нього з'явилася хоч якась справа. Брат же полетів назад до Амідеї, відвідуючи нас майже кожні вихідні.
Ще за кілька місяців справи ввійшли в налагоджене русло: методичні матеріали та навчальний план я розробила на рік уперед, школу та будинок побудувал і вони пахли свіжою ароматною деревиною, діти справно займалися й робили успіхи, а Сільвія разом із теслею взялися за будівництво школи в сусідньому селищі.
Тож на острові мені дихалося привільно і жилося весело.
Черговий ранок нічим не примітного вихідного дня почався із затишного сніданку, після якого Сільвія пішла в Тихолісся, щоб проконтролювати будівництво школи, а покоївка і кухарка попливли на кораблі в найближче портове містечко Еланії за продуктами.
Я ж, залишившись одна, лежала в гамаку, натягнутому між пальмами біля будинку, і читала лист від Райана. Він писав, що два дні тому Деміана офіційно проголосили спадкоємцем еланського престолу. Я з досадою подумала, що тепер йому почнуть шукати наречену і, можливо, незабаром я отримаю листа з такими новинами. Розізлилася та зім'яла аркуш у руках.