Бездоганна наречена, або Страшний сон проректора - Ольга Обська

Джозеф вирішив витратити вечір на те, щоб обжитись в особняку, який йому виділила академія. Казенне житло могло виявитися безликим і незатишним, але ні, особняк справляв приємне враження. Зовні потопав в осінній строкатості фруктових дерев, та й усередині був непоганий. На першому поверсі вітальня з каміном та кабінет, на другому — спальня.

До спальної кімнати Джозеф не був прискіпливим. А ось кабінет хотілося б мати світлий просторий та ергономічний. Він, на удачу, таким і виявився, ніби спеціально на замовлення Джозефа зроблений. Академія передбачила не лише необхідні меблі, а й канцелярське приладдя. Але головною приємною несподіванкою стали стелажі з книгами. Ціла міні-бібліотека. А читати Джозеф любив. Книги були його пристрастю. Навіть не так. Книги були йому життєво потрібні. Як менталісту. Його дар живився ними.

Джозефа вважали найсильнішим менталістом князівства. Йому це лестило. Але навряд чи справа лише у його дарі. Йому дісталися сильні гени, це безперечно, але він не став би найкращим, якби з дитинства не розвивав здібності. А це, до того ж, сотні прочитаних книг.

Він пройшов уздовж стелажів і з задоволенням вивчив корінці палітурок виставлених там томів. Література на будь-який смак — переважно наукова. Але були хроніки, альманахи та життєписи знаменитих людей. Джозеф придивився собі кілька фоліантів, які насамперед прочитає.

Він залишився задоволений своїм кабінетом і вирушив вивчати ще одну кімнату, яка теж дуже його цікавила — кухню. Джозеф любив і вмів куховарити. Пристрасть до кулінарії, на відміну від пристрасті до книг, ніяк не була пов'язана з його даром. Це захоплення передалося Джозефу від батька, який теж любив кулінарні експерименти. Про те, що Джозеф під настрій може приготувати щось неймовірно смачне, знали лише найближчі люди. І вони безсоромно цим користувалися.

Ось і сьогодні Джозеф чекав гостей. До нього обіцяли зазирнути його кузени — Ентоні та Ян. З моменту появи в академії Джозеф ще не мав можливості поспілкуватися з братами в неформальній обстановці — все на бігу, все у справах, все в оточенні сторонніх людей.

 Коли обговорювали утрьох, де краще провести спільний вечір, кузени запропонували зустріч у Джозефа. Хто б сумнівався. Чекають, що він приготує до їхнього приходу щось із арсеналу своїх коронних страв.

Джозеф був не проти забезпечити їхній холостяцькій компанії смачну холостяцьку вечерю. Він уже побував на місцевому ринку та закупив усе необхідне. Кузени, напевно, оцінять каре ягняти під соусом з кисло-солодких андовузьких трав. Перед запіканням він витримував м'ясо у гранатовому соці зі спеціями. Це надавало страві особливий тонкий аромат. Ще жодна людина, яка куштувала цю страву у виконанні Джозефа, не могла залишитися байдужою.

Він не любив повторюватися і щоразу вносив у рецепт щось нове, але сьогодні вирішив не експериментувати. Його трохи турбувала мітка на стегні — заважала творити. Але результатом Джозеф все одно залишився задоволений. Вже тільки по одному аромату було зрозуміло, що страва вдалася на славу.

Першим на холостяцьку вечерю завітав Ян. Начебто вони вже бачилися сьогодні в академії, але обнялися і поплескали один одного по плечах так тепло й азартно, ніби ось лише зараз нарешті зустрілися по-справжньому. Там, в академії, Ян був ректором від маківки до носків черевиків, професором, педагогом, грозою студентів. Але зараз він усміхався, і одразу відчулося, що він анітрохи не змінився з тих часів, коли вони були студентами.

Хоча ні…

Щось змінилось…

— Бачу, тебе можна привітати із заручинами? — вирвалися слова Джозефа самі собою.

Ян розгубився.

— Як? Ти вже знаєш? Від кого? Ми поки що не афішуємо наших стосунків.

— Ні від кого, — заспокоїв Джозеф. — Від тебе так фонить. Важко не помітити.

Менталісти можуть тонко відчувати близьких людей. Їм для цього навіть не обов'язковий контакт очі-в-очі.

— А чому ви не афішуєте? Хто вона? — Джозеф був заінтригований.

— Вона студентка нашої академії.

Студентка? Абсолютно несподівано. Залишалося лише поспівчувати кузенові.

— Як же ти так примудрився?

— Примудрився — це ще м'яко сказано, — засміявся Ян, — я влип, братику…

У Джозефа ця новина не вкладалася в голові. Дівчина-студентка та ректор?

— Читаю по обличчю твої скептичні думки, — усміхнувся Ян. — Порушення субординації, конфлікт інтересів… так, так, тому й не афішуємо. Щойно ми офіційно оголосимо про заручини, ми більше не зможемо бути ректором та студенткою. Або мені доведеться звільнитися, або їй перевестися в іншу академію. Ми поки що до цього не готові.

— А хто знає про заручини?

— Лише найближчі родичі.

Тоді у Яна є в запасі кілька місяців... Ні, ну як же він все-таки примудрився заручитися зі студенткою? Джозеф не уявляв, як взагалі можна захопитися кимось із цих дрібних зірвиголів. Невідомо, якою була наречена Яна, але Джозефу уявлялася одна маленька в'їдлива староста в окулярах.

Потім, під каре ягняти, Джозеф, звичайно, розпитає Яна про всі подробиці і деталі його заручин, привітає і побажає всього, що в таких випадках бажають, але поки що пробурчав:

— А я думав, у нас сьогодні вечір холостяків. Але один уже, виявляється, зібрався покинути табір необтяжених обов'язками чоловіків. Єдина надія на Ентоні.

Не встиг Джозеф згадати про другого двоюрідного брата, як той з'явився на порозі. І знову це відчуття — ніби їхня зустріч в академії була скороминущою і незначущою, а побачилися по-справжньому вони лише зараз.

Ентоні, сміючись, міцно обійняв Джозефа. Він, взагалі, часто сміється — веселун. Завжди бадьорий, завжди на підйомі, завжди готовий пожартувати. Але цього разу жартувати збирався сам Джозеф. Скаже що-небудь про те, що в їхній трійці холостяків лишилося лише двоє. У нього вже крутилися на язиці відповідні слова, але замість жарту він видав зовсім інше.

— Бачу, тебе можна привітати з сином?

— Що? — шоковано перепитав Ентоні.

Його здивування було настільки щирим, що стало зрозуміло — жодного сина в нього немає і близько.