Як відірватися перед весіллям - Аліна Амор
У такому стані мене й застала Клер. Вона зупинилася на порозі з тацею в руках. Я підняла голову й глянула на неї. Покоївка хотіла щось запитати, уже й рота відкрила, але я похитала головою, піднялася і мовчки вийшла з вітальні у внутрішній дворик. Я відчувала, що якщо скажу хоча б слово - то просто розревуся. Сльози й без того виступили на очах, затуманюючи погляд. Я сіла на лавку в альтанці. Невдовзі у дворик вийшла Клер і поставила переді мною тацю зі сніданком.
Над молочною кашею здіймалася тепла пара, я кілька хвилин дивилася на неї, а потім відсунула від себе. Апетиту не було зовсім. Узяла свіжу булочку і почала механічно відщипувати від неї шматочки, все ще приголомшена нашою розмовою з Деміаном. Коли щипати вже було нічого, відсунула вбік і крихти, що утворилися. Потім взяла маленьку піалу з медом і за еланською традицією вилила його в чашку, розмішала та випила чай. Напій приємно зігрівав і це було єдине, що я змогла проковтнути, щоб не звалитися без сил на церемонії.
Незабаром до мене підійшла покоївка та ніяково сказала:
- Бель, скоро ритуал, а вас ще зібрати треба.
Я кивнула, піднялася та попрямувала назад у вітальню, кинула погляд на вхідні двері і побачила, що слідів крові вже немає, тільки вм'ятина залишилася. Швидко ж Клер упоралася...
Я напустила на себе спокійний вигляд, хоча в душі не залишилося й краплини колишньої рішучості і відчуття, що все роблю вірно.
Але думка, що Деміан скоро все дізнається, та, сподіваюся, зрозуміє і прийме моє рішення, трішки мене заспокоїла.
Клер разом із новою покоївкою Велією заплели моє волосся, прикрасивши його свіжими квітами та шпильками з діамантами. Потім вбрали у святкову рожеву сукню, розшиту білосніжним мереживом і всіяну дрібними кристалами, які відбивали сонячне світло та надавали сукні м'якого сяйва. Тільки очі мої зовсім не сяяли, вони були згаслими як відгоріле вугілля, від недосипання під ними залягли темні кола, а обличчя зблідло. Глянувши наостанок у дзеркало, я зрозуміла, що сукня набагато гарніша за мене, наче я восковий манекен для чудового витвору мистецтва модистки, а зовсім не щаслива наречена.
За мною прийшов літній слуга, щоб провести до ритуальної зали. Не пам'ятаю як дійшла туди, це було немов у тумані або уві сні, я не бачила і не чула нікого та нічого. Я почувалася злочинницею, що йде на суд під конвоєм.
Слуга широким жестом відчинив переді мною двері ритуальної зали, і я завмерла на порозі. Зала був ідеально-круглою, займала верхній поверх північної, найдальшої вежі палацу. Стіни з чотирма високими та вузькими вікнами були облицьовані світло-бежевим мармуром, а на підлозі немов хвилі, розходилися білі концентричні кола від чорного блискучого постаменту в центрі. Вінчав цю простору залу білосніжний купол, додаючи йому величі.
Я увійшла та чинно привітала присутніх кніксеном і посмішкою. Мені відповіли кивками. Усі були в зборі: зосереджений король Альберт, такий самий, але злегка похмурий принц Леонард, поруч із ним перший міністр Еланії, Джакомо ла Перла, старий жрець у білому вбранні... Мій погляд радо зупинився на бабусі та Райані, що встиг таки прилетіти вчасно.
Присутні мовчали, віддаючи шану священному місцю. Хоча ритуальна зала не була підходящим місцем для прояву родинних почуттів, я все ж підійшла до брата та обійняла його. Я скучила і мені так його не вистачало! І краще вже наостанок обійнятися, бо скоро, можливо, він відірве мені голову...
- Не хвилюйся, все буде добре, - прошепотів брат.
Але мені навпаки - стало ще страшніше. Як подумаю, що планую зробити зовсім скоро... Мандраж пройшовся шкірою, а серце ще тривожніше забилося в грудях. Напруга сягнула піку, голова паморочилася, а в такому стані не факт, що я зможу витиснути з себе хоча б слово коли прийде час...
Раптом двері в залу відчинилися й увійшов Деміан.
Якого демона він тут робить?
До цієї митті мені здавалося, що більше нервувати просто неможливо, але ж ні: я відчула, як на скронях виступив липкий піт, усередині похололо, а серце заколотилося ще сильніше. Граф ла Амбросіо демонстративно мене ігнорував і навіть не глянув у мій бік. Тихо зачинив за собою двері й притулився до стіни, до болю знайомим жестом схрестивши руки на грудях і втупившись у кінчики своїх туфель, немов він не тут і не з нами. Обличчя його, наче застигла маска, не висловлювало жодних емоцій, тільки лоб був злегка насуплений. Деміан виглядав втомленим, а його погляд став холодним та відчуженим.
Решта присутніх стояли спиною до нього й обличчям до постаменту й не звернули уваги ні на появу графа, ні на дивну й нешанобливу як для такого місця поведінку.
Я ковзнула поглядом на його руки. Кісточки правої руки були збиті, на шкірі червоніли рани, але вони хоча б уже не кровоточили...
Таке неприкрите розглядання Деміана могло б викликати непотрібні питання у присутніх, тож я відвела погляд.
Жрець підкликав нас із Леонардом і, взявши за руки, підвів до постаменту. На той момент від хвилювання у мене в голові уже паморочилось. Потрібно було терміново зібратися та зорієнтуватися коли краще почати свою промову. У будь-якому разі, в ритуалі завжди є момент, який вимагатиме від мене відповіді або дії, тоді-то я все і скажу...
Нервове тремтіння пройшлося тілом. Кров стукала у скронях, заглушаючи тихий голос жреця і не даючи можливості зосередитися на його словах. У дивному заціпенінні, немов уві сні, я механічно робила все що він просив.
