Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
− Куди ж ти, маленька фуента? Дивись, як на тебе всі чекають.
І він проводить долонями по моїх руках, униз, до зап'ясть. А тоді обхоплює браслети на них і натискає на ті самі камінчики, знімаючи моє маскування. І те, як одразу ж хижо підбираються куарди у залі, я відчуваю буквально шкірою.
– Ідемо, Васю. Я хочу продемонструвати свій товар покупцям, – усміхається позаду мене Кайтан.
Він обіймає мене за плечі в пародії на турботу і майже силоміць підштовхує вперед, а потім так само понукає спуститися в зал.
Ще ніколи в житті мені не було так дико страшно. Навіть коли Кайтан мене послуху вчив. І ховати свій стан і свої почуття у мене тепер просто не вистачає сил. Я почуваюся мало не голою, крок за кроком спускаючись до цієї зграї голодних хижаків. Так, ніби вони мене наскрізь бачать, відчувають, куштують на смак мої емоції, уявляють, що робитимуть із моїм тілом…
Спокійно зустріти ці погляди я просто не можу і йду, дивлячись собі під ноги. Грати роль наляканої, тендітної, вразливої та беззахисної навіть не доводиться. Саме такою я себе почуваю. І, наступивши на свою гордість, дозволяю собі бути настільки слабкою. Нехай. Потім зберуся. Нині це мені на руку. Принаймні мені треба в це вірити. Інакше не знаю, як пережити це все.
На передостанній сходинці Кайтан мене зупиняє. Сам знову застигає позаду, міцно тримаючи за плечі.
– Шановні саї, дозвольте представити вам мою чарівну супутницю, – вимовляє він урочисто, звертаючись до присутніх. − Це юне, чисте й цнотливе створіння звати Василиною. Вона неймовірна, чи не так?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно