Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
Поки мене везуть на цей чортовий аукціон, треба якось зібратися. Насамперед тому, що я не одна. І, фонтануючи емоціями й страхом, стаю відкритою книгою для куарда, що сидить поруч.
Спостерігаючи за своїми викрадачами та тюремниками, я вже помітила, що вони на відстані вловлюють лише, можна сказати, гучні думки, чітко оформлені. Ті, на яких досить сильно концентруєшся. Або ті, що супроводжуються найсильнішими емоціями. А якщо ні на чому не зациклюватися, дозволяти думкам рівно текти безсистемним потоком свідомості, то тому ж Кайтану вже потрібно цілеспрямовано лізти в мій розум, дивлячись у вічі й завдаючи мені тим самим досить відчутного болю.
Щоправда, Фарха якось проговорилася, що боляче тільки тоді, коли чиниш опір, а якщо добровільно пускати у свій розум, то неприємних відчуттів майже немає. От тільки не уявляю, що мусить такого статися, щоб я добровільно у свій розум когось пускала. Хоча... Фарха якось згадувала і те, що сильний куард може поставити мені ментальний блок, щоб більше ніхто не міг читати мої думки. От заради цього я, мабуть, би погодилася. Мало того, навіть попросила б. Може товстосум, що купить мене, зробить мені такий подарунок, якщо я переконливо зображатиму милу і ніжну. І жах, яку залякану? Вразливу.
Відкинувшись на м'яку спинку сидіння, роблю глибокий вдих. І повільно видихаю.
Все буде добре. Треба у це вірити. І розмірено дихати. І думати про будь-яку дурницю, яка нічого не означає. І знову дихати. Не дозволяти собі зупинятися ні на одній думці – хай течуть далі. І не звертати уваги на підозрілий погляд Кайтана. Нехай дивиться, скільки йому влізе. А ще краще повилазить. Але це вже мрії.
Головне дихати. Вдих. Видих. Медитація, це добре та правильно. Особливо, якщо шило є в одному місці. Так Соля одного разу пожартувала. І я за цей місяць багато практикувалася. Часу було навалом.
У всьому потрібно шукати позитивну сторону. Ми із сестрою зараз знову в одному світі. І обов'язково знайдемо одна одну. А зараз вдих і повільний видих.
І в мене виходить. Певне, спрацьовує вироблена звичка. Я настільки поринаю в медитативно розслаблений стан, що навіть дрімати починаю, тим паче, що летимо ми довго, а вночі я не так багато спала.
До реальності мене повертає відчуття, що ми, здається, знижуємося. Піді мною все починає мілко вібрувати. І тут же в тиші салону, звучить ненависний голос Кайтана:
– Ми майже на місці, Васю. Тобі ж не треба нагадувати, що тільки слухняних лялечок не карають? – з мерзенною усмішкою запитує він.
Відповідати щось не маю ані найменшого бажання. Та йому й не потрібна моя відповідь. Тому обмежуюсь лише коротким поглядом, показуючи, що почула. Нариватися мені справді не можна.
Ще через пару хвилин ця летюча штука, в якій ми сидимо, зупиняється, дрібно затремтівши. І відволікати себе від того, що відбувається, вже не виходить. Я з гнітючим почуттям у грудях спостерігаю, як Кайтан відчиняє двері й вибирається назовні. Потім із застережливим поглядом простягає руку мені, не залишаючи вибору. Доводиться подати свою.
Гаразд. Я зіграю цю роль. Чого б мені це не вартувало. Ставкою буде моє життя… і… і… Не має значення. Я впораюся.
Продавати мене привезли до досить незвичайного і навіть гарного місця. Я б щиро помилувалася, якби мене не нудило так від страху. Летюча машина Кайтана приземлилася на просторому і багаторівневому паркінгу, що вочевидь знаходиться всередині величезної будівлі. Вибравшись із салону я з подивом оглядаюся на всі боки, роздивляючись численні фігурні білі колони, що створюють відчуття багатошаровості, майже мережива. Навіть блакитне світло, що ллється невідомо звідки, лягає на стіни й підлогу під моїми ногами мереживними відблисками. Якщо вже на паркінгу так гарно, то як там вище? Хоча навряд чи мені буде до того діло.
− Ходімо. Не лови гав, − нетерпляче смикає мене за лікоть Кайтан. – Гості аукціону вже чекають на можливість побачити ту, заради якої прибули сюди. Можеш пишатися собою, Васю. Тобою зацікавився навіть сам правитель Лайтазі, наш маліксар Хасмієр. Так що посміхайся, маленька норовлива фуента. І будь привітна, коли на тебе захочуть подивитися ближче.
Чим тут пишатися, я слабо розумію. Але слухняно йду за куардом, принагідно озираючись навколо і запам'ятовуючи дорогу про всяк випадок. Позаду нечутними величезними тінями волочуться його амбали.
По дорозі нам трапляється кілька куардів, судячи з одягу та догідливих поклонів, вочевидь слуг. А потім Кайтан підводить мене до однієї зі стін, уздовж якої тягнеться ряд склепінчастих прорізів. В один з них ми вчотирьох і заходимо, щоб опинитися у сферичному ліфті. А після тривалого підйому, виходимо в невеликій залі з мереживним напівскляним дахом.
І от мене вже підштовхують до чергових дверей, біля яких застигло двоє чи то слуг, чи то охоронців у білих костюмах. А там за дверима... я навіть звідси відчуваю, як іскрить повітря від розлитої в ньому енергії. Вона гнітить і давить. Підіймає волосся дибки. Лякає і дрижаками пробирає до нутра.
До цього моменту я тільки від Кайтана відчувала щось подібне, але вже встигла звикнути й притерпітися. А тепер розумію, що він навіть на десяту частину не лякає своєю силою так, як ті, що знаходяться в сусідньому приміщенні та зараз мене побачать.
− Сай Кайтан, все готово, − схиляє голову один з охоронців біля дверей і простягає работоргівцю сріблясту маску на все обличчя.
− Відкривайте, − наказує мій так званий господар, одягнувши її й ставши чомусь позаду мене.
Величезні різьблені стулки дверей відчиняються, відкриваючи моєму погляду зал, в якому зібралися по мою бідну душу куардівські дуже важливі й впливові шишки. Відкриваючи їх поглядам мене, застиглу на вершині широких сходів.
Я ніколи не вважала себе боягузкою. Але коли в мій бік починають один за одним обертатися присутні в залі чоловіки, всі обличчя яких заховані за однаковими чорними масками, коли по мені починають ковзати їх відверті, оцінювальні, роздягальні погляди, серце остаточно тікає в п'яти, і навіть перед очима темніє. Судомно хапонувши ротом повітря, я сіпаюся назад, але в цей момент на моїх плечах стискаються руки Кайтана, змусивши злякано здригнутися.
