Похорон богів - Білик Іван

В Арфаста й Турьда г.е було синів, і Доброчин сподівався з часом послати й туди своїх посадників, бо старшим братам Глібовичам було вже під і за шістдесят.

Мав Доброчин і інший клопіт. Його синові Коснятку минав уже двадцять другий рік, настав час посадити його в Олевську, на батьковому столі, але Коснятин як на посадника був надто молодий і запальний. Доброчин вирішив послати його до Путяти Кислиці в Новгород, хоча навесні Коснятко просився зі Звенком Претичем за Дунай. Коли Звенків полк несподівано залишився в Переяславлі, Доброчин хотів був спорядити цих шість тисяч воїв на норманського короля, щоб нарешті віддати "борг" Олафові, про якого добре відгукнувся воєвода Ян Усмошвець. Але після нової гостини Грека Мудролюба з посиланням полку належало почекати.

Почувши про появу в Києві грецького сла, Доброчин зумисне звелів Муромцеві сідлати сотню: давно не бачив Лілу-Софію та дитину й вирішив день-другий посидіти в Ольжипому селі. Та не встиг подолати й трьох верст од Києва, як його наздогнав базилік архімандрит: підібравши довге чорне манаття, він щосили хльоскав неповоротку білу кобилку бичем, щось при тім голосно вигукуючи. Доброчин мусив спинитись і прийняти вітання грецького сла. Він вирішив завернути його до Києва, хотілось побути самому в Ольжиному селі, але вигляд у грека був такий благальний, що Доброчин урешті махнув рукою й спитав:

— А без тлумача не важко буде?

— Без тлумача! — зрадів сол царя Василія.

Доброчин зострожив жеребця, та по часі мусив притримати, бо грек не встигав за ним.

Сотня на чолі з воєводою Муромцем ішла сажнів за двадцять п'ять позаду. Незвиклий до їзди верхи базилік почував себе незручно в бойовому сідлі, він горбився й тримавсь обіруч за луку, а стремена були задовгі й били конячку по животі — архімандрит ніяк не міг улучити ногами в стремена.

Це вже був якийсь лихий закон: базилік завжди опинявся при скіфському архонті в невигідному становищі.

А скіф був наче молодий кентавр. Він запитав те саме, про що запитував і навесні:

— Як маються обидва Варди?

Архімандрит пішов на відвертість і розповів усе як є.

Доброчин удавано здивувався:

— Фока помазав себе на царя сам?

— Єпископ Єпіфаній помазав, — сказав Грек Мудролюб.

— І що тепер буде? —спитав Доброчин.

Архімандрит обдумував відповідь, соваючи ногами кобилі по животі, та, нічого ліпшого не вигадавши, сказав навпрошки:

— Імператор просить воїв. Варда Фока хоче стояти на Босфор — треба рятувати імператор!

Діставши з-за пазухи сувій, грек простяг його Доброчинові. Князь підозріливе запитав:

— Що ти хочеш?

— Четай.

Доброчин узяв хартійний згорток, подивився на письмо й знову спитав:

— Твій цар теж сам четає хартії?

Архімандрит здвигнув плечем:

— Хоче — четає.

— А в Києві для цього є ларник, писець. Князеві не личить четати й пьсати, — сказав Доброчин, укотре за цей рік подумавши, що життя змінюється й треба якось устигати за ним. — А ти вмієш четати й пьсати? — спитав він.

— Я вмієш.

— Бо ти не боярин, ані князь... А важко навчитися? — ніяково примружився Доброчин.

— Не важко.

— Взимку позабираю в князів та бояр отрочат. У Києві лише троє вміють цієї хитрості: Стан, Григорій та княжий писець.

Грекові Мудролюбу це було зовсім не цікаво. Він заходився натужно переказувати скі4'ському архонтові те, про що йшлося в хартійному згортку, написаному в Царігороді з веління самого царя. Грек Мудролюб неначе качав полем каміння, й Доброчин урешті мусив перепитати про головне:

— То Володимир тепер не буде чашником у царя Василія?

— Володимир буде цар! — Грек аж підняв руку вгору, щоб показати цьому неписьменному скіфському вождю, яким заввишки буде відтепер його небіж Володимир.

Доброчин недовірливо прискалився на грецького сла:

— Такоже й імператором буде? В хартійному укладі є про це?

Грек повторив останні слова скіфа:

— Є про це!

— То все добре.

Тим часом під'їхали до Ольжиного села. Назустріч їм ішов гурт оратаїв та княжої челяді, які вигравали руками й ногами і співали величальних пісень, а кілька гуло на гудках, дудках, дудах і густлях; один оратай ішов попереду й бив у бубон просто кулаком.

— Сьогодні перший день осені, — пояснив Доброчин. — Уславляють Дажбога. — йому хотілось викликати грека на прю, але архімандрит волів за краще мовчати й лише стримано посміхався.

Ліла-Софія помітила дружину здалеку й вийшла до воріт, убрана мов бояриня, а за нею челядниця тримала на руках дитя, дев'ятимісячну Янку, яка впізнала Доброчина й показала четверо зубенят. Узявши незаконну доньку на руки, Доброчин оглянув Лілу-Софію з усіх боків.

— Маєш хреста на гриві, — засміявся він, — а вбралася по-святечному!

Ліла-Софія відповіла:

— Сьогодні день святого великомученика Іони.

Ще з минулого року знаючи цю жону, Грек Мудролюб незграбно зліз із сідла й шанобливо вклонився. Ліла-Софія хотіла поцілувати руку в святого отця, але глянула на Доброчина й завагалась. А Доброчин думав про те, що християни перебрали в них і це чудове свято. Він на мить уявив собі, що буде, коли вся Русь навернеться до хреста. Колись казав пресвітер Григорій, нібито церква через те й заполонила стільки землі, що не скасувала жодного поганського свята, а перейняла їх собі, лише деякі по-своєму перейменувавши. В сиву давнину, казав Григорій, кожне святкування язичницького бога церква вважала смертним гріхом, але тоді й християн була жменька. Коли ж дозволила шанувати всіх давніх богів та божків, лише давши їм нові наймення, — церква враз розрослась. Кожен хитрує по-своєму, сказав сам собі Доброчин, несучи доньку лізницею до хорому. За ним ішли Ліла-Софія та базилік архімандрит. А в теремному дворі розташувалась дружина, хоча двір не міг дати притулку цілій сотні коней і сотні людей.

І в цій дружині не було тепер жодної потреби. Доброчин лише хотів поморити базиліка й день-другий перебути в Ольжиному селі, заразом навідавши й Лілу-Софію та Янку. Тепер усі ховання втратили смисл. Грек Мудролюб не знаходив собі місця, Доброчинові теж було совісно зволікати підписання укладу з грецьким царем: цар нарешті згодився з усіма його вимогами. Десь-то під ногами Василія справді горіла земля. Належало б сьогодні повернутись до Києва, і все ж таки Доброчин мусив бодай переночувати в Ольжиному селі. Не хотілось осмучузати Лілу-Софію, яка порядкувала челяддю й лаштувала в красній свілиці пишний обід. Він сидів з греком на теремі, оповитому вже трохи збляклим плющем, і з насолодою слухав її голос.

— Пообідаємо взавтра коло Дніпра? — па мить виглянула Ліла-Софія на терем, її щоки збуджено горіли ясним червецем, товста коса була перевита червоною дамаскинкою.

Доброчин похмуро проказав:

— Іншим разом. Рано вирушаю назад. Нагальне діло...

Й зовсім недружелюбно глянув на сла. Завжди бракло часу для себе. Архімандрит квапився й квапив його, ладен хоч цю мить сідати на коня й трястись до самого Києва. Але світлий князь вирішив не зважити й залишитись у селі: зрештою, того вимагала гідність.

ТОГО-ТАКИ МІСЯЦЯ

В ДВАДЕСЯТЬ П'ЯТИЙ ДЕНЬ

Полк Звенка Претича стояв за валами Переяславля, готовий на перший знак вирушати в далеку путь. Трохи осторонь, брикаючись без сідел і поскубуючи вересневу траау, турмилися заводні коні, на злучині ж Трубежу й Альти горбатіли полкові вози.

Усміхаючись до воєводи Звенка Претича, світлий князь показував рукою на товар:

— Набрав чогось такого багато, наче зібрався в голодні краї.

Сорокадвохрічний син тисяцького був настроєний значно похмуріше. Він сказав:

— Домашня думка в дорогу не годиться, княже. Наліі й гостьові купці речуть: у греках нині голод. Певніше мати власне борошно на возах.

— Та я й сам не думаю, — сказав Доброчин, — що мій "сват" вельми ниньки багатий. Десь-то душа 'в тілі ледь-ледь.

Він звелів Претичеві-мояодшому, щоб той за кожної нагоди присилав до Києва гінця: Доброчин мусив знати, що діється з полком.

Усе було обумовлено й виважено. В сольській скрині царського базиліка лежав скріплений золотою Володимировою печаттю хартійний уклад, за який київські бояри та князі ходили на роту до Священного пагорба, клянучись перед своїми богами золотом і мечем, а Володимира архімандрит водив присягати ім'ям Хрнста до божниці пресвітера Григорія. Цього разу хартію писав не руський київський писець ларник або старійшина Стан, а той-таки пресвітер, бо Грек Мудролюб сказав, що руських різ у Царігороді тепер майже ніхто не вміє читати. Тож вирішили писати слов'янським буковним письмом, якого вмів і київський плресвітер Григорій. А він писав так:

"Пьсано при архімендриті Греці Філософі кі Василію й Костянтину, гречьскимі царям-ь, у граді Кьієві, місяця септембря, індикта в-ь 16, ві літо 6494. Азі, Володнмер-ь, великий князь русьский, якоже кляхься, й утверждаю на свіщаньї семь роту свою: прийму віру Христову, єдинаго Бога нашаго, й примучу до віри сеї русьский народі. І ніколиже не помишлю обратнаго, аще же хто помислить, да будеть врагомі моїмі нині, і присно, і во віки віківі. А пойму сестру речених царі Василія й Костянтина Анну царівну, дщі блаженно усопшаго царя гречьскаго Романа, сина Костянтиноваго, іже билі єсть рождені у порфирі же, яко і сі Василій, Костянтині, Романь, такоже Анна. і вдамі Василію вої полком 6 тисящь, якоже і кляхіся вг церкви святаго Ільї Кьіївськаго, а со мною боляре і всяке княжье русьске, іже кляхуться в Дажьбога й Волоса, скотьєго бога, в єго же вірують, аще же преступимі, да будемі золоті, яко золото, й своїмі оружжямі да іссечені будемі. І да будеть мирі ветхьій обновені межю нами, розорений оті многь літ ненавидящимь добро й враждолюбцемі діаволомі, і да будеть вічная любовь межю Русію й Греки, дондеже сьяєть солнце і весь мирі стоїть. Се же імійте во істину, якоже сітворихомі нині кі вамі, і напьсахомі на харатьї сій і своєю печатью запечатахомі".

Такий самий уклад, але вже грецькою мовою, привіз із Царягорода Грек Мудролюб. Це був перший випадок, коли уклад спочатку підписав цар. Олег, Ігор і Святослав завжди самі випрошували любов імператора, — навіть тоді, коли їхні мечі виявлялись щасливішими.

Сьогодні вічного миру й любові домагався гордий грецький цар — базилевс Василій Другий, Романів син і Костянтинів онук, правнук Леона й праправнук славетного Василія Македонянина, по смерті якого минуло рівно сто літ.