Диво - Загребельний Павло

Євнух кивнув Сивоокові, відчинившому браму,тоді сказав:

— Агапіта немає вдома.

— Навіщо ж відчиняв? — здивувався Сивоок.

— Агапіта нема, — повторив євнух, збаранілий від ситого харчу й неробства. Сивоок запідозрив якийсь обман, відштовхнув євнуха.

— Нема, то підожду, а ти дивись собі тут.

І пішов сам до будинку.

Склепінчасті вікна, забрані гарними гратницями, білий камінь. Пишний сад. Доріжки, викладені грецькими мозаїками з зображеннями дерев і птахів. В себе Агапіт не стосував обмежень, як у храмах. Високі білі квіти під мурами. Зелені батоги плюща на стінах. Біле, зелене — спочинок для очей.

Сивоок штовхнув двері з мідним кільцем знадвору, обкле-пані мідними кружалами, увійшов до будинку. В просторому атріумі підлога теж викладена була мозаїками. Різнобарвні! кола руху небесних світил. Античні божества неба і простору.

— Агов! — гукнув Сивоок. Ніхто не відповідав. Може, євнух сказав правду? Він пішов далі, штовхнув ще двері, потрапив у якийсь вузький хідник з високими білими стінами, звідти проник до кімнати, зупинився на порозі, бо кімната була притемнена, коли ж роздивився, побачив, що майже все приміщення займає широке ложе, а на ложі — жінка.

Вона лежала, підклавши одну руку під голову. Усміх блукав по її повних устах, застиглий усміх стривоженого чекання. Лукавство прозирало з глибини її чорних очей. Ноги круглилися на твердому ложі, ноги непередаваного кольору (людське тіло, надто ж жіноче — завжди непередаваного кольору, як пшеничний хліб), ноги струменіли, впадаючи, мов дві пшеничні ріки, в звабливість, ноги круглилися знадливо до болю, але він задивився на ступню, замилувався її досконалістю, її міццю; жіноча ступня, чиста, вигиниста, мов міст райдуги, була просто в нього перед очима, він щось намагався згадати, але не міг, йому заважала та ступня, тоді він з маху відкинув її кудись у невідомість і полетів, пропав, зник, вибухнув і розвіявся в просторі назавжди.

Потім його тіло збиралося, немов дощ у хмарі, з найменших часточок, поволі, неохоче, аж поки набуло знов своєї ваги й об'ємності, воно ще й досі палало тим вогнем, що спричинився до вибуху, а жінка лежала поряд холодна, як крига, тільки недбало кудлала його запорошеного пилом Константинополя чуба та торкалася пальцями бороди його, теж брудної, спітнілої, але м'якої.

— Ти хто? — спитала вона.

— Сивоок,— сказав він, як колись давно відповідав усім, найперше ж, здається, Величці, про яку гріх тепер було й думати.

— Варварське ім'я, — промовила вона з показною зневагою, але руки не прибрала, лоскотала його бороду. — Агапіта знаєш?

— Чому б не знати?

— Боїшся його?

— Нікого не боюсь.

— Я прийду до тебе.

— Хочеш — приходь. — Йому тепер було байдуже. Де взялася ця жінка, який дух наслав її на нього?

— Де ти живеш?

— А ніде. В храмі.

— Ти що — священик?

— Художник.

— Антропос Агапітів?

— Художник, — уперто повторив він.

— Ну то знайду. А тепер іди, щоб не застав Агапіт.

— Не хочу, — сказав він і повернувся до неї, лютий і несамовитий у своїм пожаданню.

Їхав назад знов на віслюкові, на тій сірій, упертій і кмітливій животині, яка, мовби відчувши Сивоокову потребу якомога швидше втекти до своєї церковці, жваво дріботіла копитцями; але Сивоокові й того було замало, він, знай, підганяв віслюка, кричав на нього: "Чох! Чох!", його дратували нашорошені високі віслячі вуха, наставлені неначе для того, щоб вловлювати все його збентеження від несподіваної події, що сталася в білому палацику Агапітовім; він тяжко ненавидів і віслюка, і вулиці цього великого чужого міста, і натовпи розледащених нероб попід емволами, ненавидів Агапіта, якому припекло кудись відлучитися сьогодні зранку, ненавидів ту молоду ромейку, що трапилася йому, не знав її імені, не знав, хто вона й що, — була ромейка і то вже досить, намагався тепер виправдати свою нестримність, ромейка видавалася йому як відплата за все, чого зазнав у цій землі, то була його помста пиховитій і жорстокій Візантії; жінка хизувалася своєю красою, своєю безсоромністю, засліплювала своїм тілом, як засліплює Візантія своїми награбованими багатствами, — і він помстився, він інакше не міг. Ось його виклик, хай вони тепер знають.

Але жінки не зважають на жодну небезпеку, якщо йдеться їм про своє. За кілька днів ромейка вже була коло церкви під муром Феодосія, приїхала теж на віслюкові, мовби в намаганні уподібнитися Сивооку, мала на собі не таврований жовтий одяр візантійської блудниці, а скромний спадистий атраватік барви-сушеного винограду, і очі в неї горіли хижим, глибоко притаєним блиском, ховали в собі той блиск, як до часу ховається солодкий густий сік у прив'яленому виноградному гроні. Не боялася стріти на будові Агапіта, нікого не боялася й не соромилася, приїхала й гукнула сміливо, щоб покликали їй Си-воока.

Церковця була невеллчка й небагата, її не прикрашувано мозаїками, мальовано самі фрески, та й ті лиш у підкуполлі; Сивоок, який щодалі вважався за найпершого мозаїчиста серед Агапітових антропосів, цього разу виявив охоту розписати церковцю фресками, саме вимальовував у найвищих високостях бога-отця в подобизні величезного летючого птаха, що обіймав своїми крилами-руками, своїм благословенням і землю, і небо, І архангелів з ангелами, і Богородицю з Ісусом, і апостолів з пророками, але все те мало йти нижче, кругами спускаючись аж До самого низу, а головне творилося тут, у височині. Сивоок просив підмогальщиків не квапитися з накладанням вапняного покриву, бо штукатурка висихала швидко, а фреску треба було класти ще по сирій; він же не хотів поспішати, він сидів під самим верхом, коло самого неба, хотів бачити крізь довгасті вікна хмари, чути вітер — і тільки.

І отоді його й покликано, але він відмовився спускатися, гукнувши, що коли комусь треба, той хай підніметься до нього, бо й кому там він міг бути потрібен, окрім Агапіта або ж якого-небудь ієрея, що запрагнув виказати художникові ще якусь свою настанову, застерегти від ще якоїсь сваволі.

Не знав Сивоок, на що здатна жінка. Тому вельми здивувався, коли побачив поруч з собою, на риштованні, трохи задихану, але рішучу й невідступну. Впізнав її відразу, попри її скромний атраватік, попри всі намагання її приховати буйнощі свого гріховного тіла, впізнав і розгнівався ще більше, ніж тоді, коли втікав на віслюкові через увесь Константинополь.

— Чого прийшла? — спитав грубо, не відриваючись од роботи.

—До тебе,—сказала вона, розглядаючи його й, видно, милуючись його вигинистими рухами.

— Не просив, — сказав Сивоок.

— Поїдеш зі мною.

— Не заважай у роботі.

— Поїдеш зі мною, — вперто повторила вона.

— Одійди від вікна, заступаєш мені, — так само сердито сказав Сивоок.

Вона відсторонилася, але стовбичила вперто далі, не сідаючи і не виказуючи жодного наміру спускатися з цього піднебного простору без нього, без бранця своєї принадливості,

— Не дивись мені під руку! — закричав Сивоок. — У тебе лихе око! Вона засміялася тихо, зловісно, переможно.

— Іди геть, — вже спокійніше попросив її через деякий час Сивоок, — З тобою, — була відповідь.

В ньому знов наростала непогамовна потреба помсти. Пожбурив своє художницьке навчання. Грубо стиснув жінку за руку.

— Ну? Чого хочеш? Вона не злякалася.

— Тебе.

Міг би звалити її просто на містки, взяти брутально, в поспіху, мов лісовий звір, та не була вона тепер для нього просто самицею, стояв за нею ненависний світ, торжествуючий у своїй пиховитості, світ, що звик вимовляти лиш одне слово "моє", — і ось нагода кинути їм те слово назад, хай подавляться ним, бодай раз прокричати "моє" над тим, що тобі не належить або належить з примхи долі чи випадку.

Сивоок смикнув жінку за руку, грубо сказав:

— Гайда!

Швидко спускалися вниз. Ніхто не спитав, куди йде Сивоок, ніхто не спинив його. Коло віслюка в них виникла суперечка. Сивоок намірився йти пішки, вона поступалася йому віслюком, готова заради свого коханця переміряти ногами цілий Константинополь.

— Їдь сама, — сказав Сивоок.

— А я хочу, щоб ти.

— Їдь, бо віслюк прислухається.

— Ти темний варвар, — засміялася вона.

— Їдь, бо вб'ю! — погрозливо підступив Сивоок до неї.

— Не боюся тебе, ведмедю, буйволе, дикий огирю! — Очі в неї розблисли, прихований вогонь вирвався назовні, вона палала тепер уся, але Сивоок твердо взяв її за плечі, підвів до віслюка й силоміць посадовив йому на хребет.

— Їдь. Піду слідом.

— Мов раб! — засміялася вона. — Мій руський раб!

— Їдь! — востаннє гримнув він, і віслюк, що розумівся на людському гніві ліпше, ніж його хазяйка, рвонув з місця й потрюхикав собі подалі від розпаленого чоловіка, а Сивоок, трохи перечекавши, поки вляжеться в його душі розгойдане чорновод-дя гніву, посунув слідом, намагаючись бути на віддалі од жінки; але віслюк уже відчув, що той відійшов душею, через те, видно, поступово уповільнював ходу, і хоч як Сивоок намагався відставати, віслюк приставав більше й більше, хитрощі чоловікові пішли на ніщо, віслюк все-таки перехитрував його, і вже йшли вони поряд — віслюк і чоловік, бо так хотілося господині віслюковій, цій жінці, теплій і м'якій, як то відчував віслюк своєю спиною, така ноша була приємною для віслюка, не те що тверді, як кістка, чоловіки; кмітливий віслюк бажав погодити жінці, а на те мався лише один спосіб: порівнятися з чоловіком, тобто примусити чоловіка наздогнати їх або ж приставати самому так хитро й непомітно. І віслюк досяг свого: чоловік, сам-того не бажаючи, вже йде поряд, вже жінка, перехилившись :" у його бік, говорить йому голосом притаєно-ласкавим:

— Мене звуть Зеновія.

— Однаково! — буркає Сивоок.

— Чи знаєш, хто так звався? — питає Зеновія.

— Однаково хто, — відбуркуе Сивоок.

— В давні часи таке ймення носила цариця Пальміри. Вона нікому не впокорялася і виступила навіть проти всемогутнього , римського імператора.

— І що? — глузливо дивився на неї Сивоок. — Може, скажеш, що твоя Зеновія перемогла римського імператора? Ало тоді вона б мала називатися Клеопатрою.

— Чи не забагато для тебе ще й Клеопатри, темний варваре! — вигукнула вона, вдавано гніваючись.

— Може, й замало.

—Знай же: жінка навіть покопана — страшна. Коли імператор Авреліан узяв Зеновію в полон і повіз до Рима, щоб показати в столиці, то вимушений був закувати її не в звичайні ланцюги, а в золоті.