Повія - Мирний

на те! Я то­бi ска­зав, що не по­ки­ну - i не ки­ну! Те­пер ти пер­ша пiш­ла на роз­лад­дя; а як­би ми бу­ли по­вiн­ча­нi та ти се зро­би­ла… ди­ви­ся!.. - Очi в нього за­па­ла­ли, пальцi якось скар­лю­чи­ли­ся. - От си­ми ру­ка­ми, на то­му мiс­цi, де зди­бав, так би й за­да­вив те­бе! - не­са­мо­ви­то гук­нув Довб­ня, мота­ючи го­ло­вою.

Настало важ­ке нi­мот­не мов­чан­ня; як­би на той час му­хи бу­ли - чут­но, як би й му­ха про­ле­тi­ла.

- Марино! - по­мов­чав­ши, по­чав зно­ву Довб­ня ти­хо та лас­каво. - Го­дi вже… Я все то­бi вер­ну, все… i плат­тя, i нами­сто… все!

- Хай чорт йо­го вiзьме! - бурк­ну­ла Ма­ри­на.

- Їдеш? - грiз­но скрик­нув Довб­ня.

Марина мов­ча­ла. Довб­ня пi­дiй­шов до неї. Йо­го ру­ки трем­тi­ли, вiн увесь тру­сив­ся.

- Знай же, Ма­ри­но, що це упос­лiднє!.. Упос­лiднє!.. Чуєш? - крик­нув вiн, пiдс­ту­па­ючи до неї й заг­ля­да­ючи у вi­чi.

Христя си­дi­ла вся не своя. Во­на бо­яла­ся, ко­ли б з цього не вий­шло яко­го ли­ха, - та­кий грiз­ний та на все рi­шу­чий сто­яв Довб­ня бi­ля Ма­ри­ни.

- Чуєш же?..

- Чую… - глу­хо од­ка­за­ла Ма­ри­на.

- Чуй же: бу­де ка­ят­тя, та не бу­де во­рот­тя! - про­мо­вив вiн i, мов п'яний, сло­ня­ючись, по­хи­лив з ха­ти.

Ще тяж­че, ще важ­че ста­ло у ха­тi, на­че в тюр­мi або у гли­бокому льоху; тем­но, хо­лод­но, неп­ри­вiт­но… Свiч­ка на­горiла; од по­лу­па­них стiн здiй­ма­лась тем­но­та; до­лiв­ка, мов про­вал­ля, чор­нi­ла; важ­кий мо­рок но­сив­ся по ха­тi, а се­ред нього, на­че бi­ла го­ра се­ред чор­ної хви­лi, хи­тав­ся ко­мин здо­ро­вен­ної пе­чi. Ма­ри­на си­дi­ла бi­ля сто­лу i якось приз­ро ди­ви­ла­ся на две­рi, ку­ди вий­шов Довб­ня. Йо­го ри­пучi ступ­нi чу­ли­ся ще у сi­нях, та во­ни все да­лi та да­лi одхо­дили - зни­ка­ли. Хрис­тi зда­ло­ся, що за тi ступ­нi учепил­ося Ма­ри­ни­не щас­тя i те­пер геть вiд­хо­ди­ло вiд неї… Жаль ущип­нув її за сер­це…

- Та й не­доб­ра ж ти яка, Ма­ри­но! Яке зле та ли­хе маєш сер­це, - ска­за­ла во­на под­ру­зi.

- О-о, во­ни доб­рi! Во­ни всi та­кi доб­рi! - скрик­ну­ла Ма­ри­на i по­ча­ла ла­ятись.

- Хiба не вид­но, Ма­ри­но, як йо­му жал­ко те­бе, як вiн поби­вається за то­бою? Вiн лю­бить те­бе.

- Любить? - пе­ре­пи­та­ла Ма­ри­на i сплю­ну­ла. - Ота­ка їх лю­бов!

- Он гля­ди! Ко­ли б ти не по­па­ла з ог­ню та в по­лум'я!..

- Краще не бу­де - i гiр­ше не бу­де! Як там ка­жуть: хоч гiр­ший, та iн­ший.

- Iнший? - тро­хи не скрик­ну­ла Хрис­тя. Во­на не жда­ла сьо­го вiд Ма­ри­ни. "Як: че­рез мi­сяць - та й iн­ший? - че­рез ти­ждень? че­рез день? Ко­ли б во­на по­лю­би­ла ко­го - полюби­ла­ б на­вi­ки; а та ка­же - iн­ший!.." їй на­че хто по вис­ку вда­рив - так те сло­во дош­ку­ли­ло їй. Во­на ще по­си­дi­ла тро­хи, та вже не за­чi­па­ла про те роз­мо­ви: бо­яла­ся, щоб чо­го ще гiр­шо­го не по­чу­ти вiд под­ру­ги.

У їх уже по­ля­га­ли спа­ти, як во­на вер­ну­ла­ся до­до­му. Не див­ля­чись на те, що Ма­ри­на про­во­ди­ла, їй так страш­но бу­ло йти глу­хи­ми ву­ли­ця­ми, де тiльки, на­че ко­ша­чi очi, свi­ти­ли пiдс­лi­пi лiх­тар­нi та бу­ла глу­ха пiв­нiч­на тем­но­та. За­те на Ма­ри­ну най­шов на­че сказ: про­во­дя­чи под­ру­гу, во­на - то би­ла го­па­ка по пi­шо­хо­дах, аж лу­на кру­гом го­го­тi­ла, то тир­кала, то вис­вис­ту­ва­ла, мов п'яний ха­ла­мид­ник.

"Здурiла Ма­ри­на, зов­сiм зду­рi­ла, - ду­ма­ла Хрис­тя, кача­ючись на по­лу. - То пла­че, то лю­тує, то та­ке вист­ро­ює. Он до чо­го те ко­хан­ня до­во­дить! Нев­же ж во­но так з усi­ма бу­ває? Нев­же i з нею те бу­де, як во­на по­ко­хає? А бу­де! Он i Мар'я скiльки то го­ря заз­на­ла че­рез те ко­хан­ня. I во­на її остерiгала ­вiд йо­го… Не хо­чу ж, не хо­чу я те­бе зна­ти, гiр­ка людська му­ко! Скiльки ти лю­дей по­по­нi­ве­чи­ла, скiльки їх душ за­па­ку­ва­ла? Хра­ни ж ме­не, ма­ти бо­жа, вiд цiєї на­пас­тi!" - мо­ли­ла­ся Хрис­тя своїм чис­тим сер­цем. А нас­по­дi йо­го, пiд тiєю мо­лит­вою, щось во­ру­ши­ло­ся в йо­му, щось зак­ра­да­ло­ся нез­най­оме, од­рад­не та лю­те; i тяг­ло, i ма­ни­ло її до се­бе, то жаль у ду­шi бу­дя­чи, то якусь на­дiю на щас­тя ви­вер­та­ючи…

Через тиж­день Довб­ня при­хо­див до Про­цен­ка i, пiдпив­ши, роз­ка­зу­вав йо­му, що Ма­ри­на та­ки поїха­ла. Роз­казуючи те, вiн так гiр­ко пла­кав!

Христi жаль йо­го ста­ло; жал­ко, мов рiд­но­го бра­та.

- Та й не­доб­ра ж та­ки Ма­ри­на, - обiз­ва­ла­ся во­на до Мар'ї, - он до яких слiз па­ни­ча до­ве­ла!

- Молодець Ма­ри­на! - вiд­ка­за­ла та. - Знає со­бi цi­ну. Так їм i тре­ба. Ду­ри їх, по­ки мо­ло­да та здо­ро­ва! П'ють во­ни на­шi сльози - хай же своїх по­куш­ту­ють!

Христя на те тiльки важ­ко зiтх­ну­ла.

IX

***

Минув ще тиж­день, за той­ тиж­день вiст­ка про Ма­ри­ну об­лi­та­ла увесь го­род. Де її тiльки не бу­ло, де во­на не побу­вала? Но­си­ла­ся по ули­цях i по ба­за­рах, по­гос­тю­ва­ла у па­нських бу­дин­ках i ку­пецьких хо­ро­мах, не ми­ну­ла i про­стих му­жи­чих хат. Всю­ди вiст­ка про те лi­та­ла, всю­ди буди­ла сон­не людське жит­тя. Тiльки й го­мо­ну бу­ло, що про па­нича, про Ма­ри­ну та Довб­ню. Ста­рi па­ни гу­ди­ли мо­лодого блаз­ня, що не­дав­но ви­по­зи­вав вiд дядька батькiв­ську ху­добу i от те­пер про­ми­ває їй очi. Куп­цi, по­ти­ра­ючи ру­ки, тяг­ли руч за па­ни­ча: ко­ли ж йо­го й по­гу­ля­ти, як не за мо­лодого вi­ку?.. Во­ни спо­дi­ва­ли­ся, що не­за­ба­ром йо­го до­бро пе­ре­су­не у їх крам­ни­цi. От їм бу­ло шко­да тiльки Довб­нi, що так по­би­вав­ся за не­пу­тя­щою лю­ди­ною. На­пу­ва­ючи йо­го, во­ни то нас­мi­ха­ли­ся з йо­го ко­хан­ня, то ра­яли оханут­ися, ста­ти чо­ло­вi­ком. "Цього цвi­ту по всьому свi­ту!" - казал­и во­ни йо­му. Та, вид­но, не втi­ша­ла йо­го їх ра­да: закуривши­ до­ма, Довб­ня не­за­ба­ром пе­ре­нiс те ку­ри­ще у шин­ки, по­ки не поз­був­ся й гро­шей, i оде­жi. Обiр­ва­ний та одут­лий сло­няв­ся вiн по ву­ли­цях, вип­ро­ху­ючи у стрiч­них i по­пе­рiч­них ко­пiй­ки, щоб пох­ме­ли­ти­ся. Жи­дiвськi наймичк­и, про­во­дя­чи йо­го очи­ма, ви­гу­ку­ва­ли: "Лю­бов, не кар­тош­ка!" Од­нi прос­тi лю­ди хлi­бо­ро­би якось по­ну­ро ди­вилися i на Довб­ню, i на мо­ло­до­го па­ни­ча, що ря­дом з роз­рядженою Ма­ри­ною лi­тав го­ро­дом ска­же­ною трой­кою ко­ней. "До то­го те­пер во­но йдеться, - ка­за­ли во­ни. - Пiдож­дiть тро­хи, поз­бу­дуть па­ня­та батькiвське доб­ро, та ра­дi бу­дуть i най­мич­кам, аби їх хлi­бом го­ду­ва­ли!"

Кожне су­ди­ло по-своєму. Од­нi ди­ви­ли­ся, чи пiд­хо­дить той ви­па­док пiд ста­ро­дав­нiй зви­чай, дру­гi - чи слу­гує на ко­ристь чо­ло­вi­ко­вi, а чи не­се втра­ту, - i з то­го бо­ку су­ди­ли. Нiх­то не йшов да­лi, нiх­то не спус­кав­ся глиб­ше у людську ду­шу, не заг­ля­дав у своє сер­це, пи­та­ючи: що б я зро­бив, як­би ме­не за­мiс­то Ма­ри­ни або Довб­нi на їх