Волинь - Самчук Улас
З приємністю пішов. Причепурився, як міг. Ваксував свої чоботи до блиску. Він же виступає на сцені. Про це знають усі, і всі знайомі будуть на нього дивитися із зали.
Зала убрана. На стінах Шевченко, Франко, гетьмани. Перший раз жовто-сині прапорчики з'явилися. Володько он далеко ззаду в самому куті притаковився. Він ще раз, поки не покличуть його співати, переживає трагедію Полтавки. Зала набита. Пані наїхали зо всіх околиць. З Мизоча, з Верхова, з Гільча. Білі такі, прозорі. Цвітуть по залі, мов лілеї, особливо он там, далеко спереду, на тих червоних, позичених у директора, плющових стільцях. А тиша навколо велика. Володько оглядається навколо в своєму куті. Спинається на пальці, щоб якось і собі кинути погляд на сцену. Ось близиться до кінця. Завіса падає. Зала зривається і клекотять оплески. Затремтіли спітнілі стіни. Володько бочком протискається до переду. Вони виступають. Карпо Пилипович, вилизаний у своїх галіфе-еропланах, бундючно шикує своїх хористів.
Готові. Хор стоїть непорушне і чекає, поки підніметься завіса. Володькове серце чітко тукотить. Карпо Пилипович дає знати, і завіса полопотіла догори. Володько не бачить ні залі, ні людей у ній. Він дивиться просто в рот Карпові Пилиповичу, який відчайдушне розмахує руками. Пісня виходить значно гірше, ніж було на співанках, але по скінченні чорне провалля спереду вибухає такою тріскотнею, що Карпо Пилипович, нашвидко відкланявшись, завдає тон на другу пісню. Це вже ліпше. Володько починає відчувати себе. Щось два рази поворушив навіть головою. Помітив також, що в чорній прірві перед ним повно облич.
Кінець. Гураган оплесків. Завіса рішуче відтяла з-перед очей залу. Хористи виходять. Вони можуть собі йти додому, щоб не заважали публіці при танцях. Жорстока несправедливість. Вони навіть не мають права подивитися, як танцюють.
На залі гримнула оркестра. В'язанка пісень Давидовського надає всім крила, підносить. Публіка виходить і розливається по "фойє" та коридорах.
Тут знов щастя всміхається Володькові.
— Гей, там, хлопці! — гукнув Карпо Пилипович.— Стільці зносити!
Чудесно. Хлопці кидаються зносити стільці. Вони ще не зовсім зайві, а там, мовляв, побачимо. Можливо, якось замітаються в юрбі, і хто там на них буде звертати увагу. Володько щасливий неймовірно. Власними руками торкається ще теплого вишневого плюшу. Ах, яка божевільна насолода носити ці стільці. Бігає, гримотить кованим чоботом і, видається, ніби на одній нозі гицає.
І ось зала чиста. Одні, Шевченко, Франко і черга дрібніших панують по стінах. Шевченко суворо ловить на мушку погляду кожного, ніби продивити його хоче. Франко байдуже й абстрактно поверх усіх дивиться. Жовто-сині прапорчики, мов екзотичні метелики, почіплялися кутиків їх рямців. А посередині великої стіни владною і певною мовою твердить плакат: "Встане Україна і розвіє тьму неволі".
Але, хлопці, Володьку! В кут! Робить наступ струнна оркестра. Ось вона увійшла, розмістилася. Раз, два, і бризнув вальс. Залу заливають, заповнюють... Навколо мигають серпанок, плечі, коси. Володько тиснеться в кут. Коли б тільки розпорядник не заглянув сюди. За своєю звичкою, він, напевне, не захоче зрозуміти Володька і лишити його в спокою. А тут за спинами людей він зовсім непомітний і нічого такого кепського не станеться, як він і собі послухає вальса та полюбується, як оті шалені люди крутяться. А тут йому зовсім вигідно. Він і не думає лізти на презент, отуди до переду. Хто хоче, то і звідсіль все побачить. Само собою...
А зала живе. Музики розгойдують "Дунайські хвилі". Ходором пливуть пари. Приємно, радісно. Володько бачить це уперше у своєму житті. Гордий, що може це бачити, що пробився через мужицьку гущу до ясної, залитої музикою, зали. І хоч він тут не яка важна персона, одначе неважно йому грати якусь там персону. Важно бути тут, бачити, чути, пізнати розмах життя, щоби після роздумати над ним, розповісти матері, своїм товаришам з Тилявки, розбудити й у них бажання підніматися знизу до верхів, де так радісно, просторо й ясно.
І мимохіть згадав хатину свою, матір, батька. Забули його, не їдуть. А хто його знає, чому не ідуть. Бачить виразно батька, як той лежить, вкритий старим кожухом, і дивиться у стелю. В очах докір. Це Володькові. Це він, невдячний син, кинув одинокого і недужого батька, а сам отут розкошує по балах. Хто ж там тепер молотить, хто воду носить, хто порається з худобою... Катерина. Коли б хоч Василь скорше вернув.
Ах, той розпорядник. Таки помітив. І хочеться йому по всіх закутках лазити та турбувати чесних глядачів, які чейже ніякої не роблять шкоди.
— Додому, додому, хлопці! Спать пора!...
Теж опікун який найшовся. Хоч-не-хоч, а відходити таки треба. Онде і Карпо Пилипович такою тобі іжицею поглядає. Щастя, що вчепилася йому до руки якась брюнетка. Копиця чорнізного волосся, горіючий червоний бант на ньому. Він прилип до неї, блискучі зуби, сміх. Він, видно, зовсім забув за свої іменники та прикметники...
Володька і спілку далекого кута попрохали опустити залу. Надворі падає густий лапатий сніг. Багато саней, повкривані дергами коні. Через широкі вікна рветься назовні яскраве світло з не менш яскравими тонами оркестри. Під вікнами купи воячні "нижчих чинів", що кількома поверхами стоять, шкірять зуби і лаються. На них вергає густо освічений сніг, що поволі розтає.
Неба зовсім нема. Зникло в безмежному сіро-чорному просторі. Тепло і радість поволі залишають тіло, яке грузне в холодну зледенілу ніч.
Революційна ніч, напружена ніч. Ген там навколо в цьому снігу і мороці живуть революційні люди. Вони зазначують своє існування стрілами, які чути зо всіх боків, бо ж кожний, хто приходить з війни, приносить із собою "вінтовку". Стріляють, куди попало. Навіть ніч не робить їм спину.
На "Горбаях" чути спів. Розпучливий голос виспівує "Коробочку". Чути п'яний, хворий світ. Чути, як гуде той голос надмірним болем, ніби це голос раненого звіра. Навіть вільхи на лузі стоять напружено й жахаються. На повіки очей падають сніжинки, розтають і лишаються з них малюсінькі краплини води. На щоках збігають холодні потічки. Хлопці йдуть мовчки, швидко під гору. Володькові чоботи кляпають на ногах. Це є "Ляшове займисько". Того самого Ляша, що повісився і що часто переходить дорогу, коли хтось іде сюдою вночі. Але нема часу думати про Ляша. В голові безліч інших думок.
Хлопці вибігають на гору. Ось і садиба дядька. У вікні "великої хати" видно світло. Так пізно світло, думає Володька. Приходить до хати. В кухні обтрусив із себе сніг. Він вже знає, чому так пізно світиться. Он мама сидять на тапчані під гарячим бугаєм . Ноги підгорнули під себе, а великі їх чоботи недбало стоять коло тапчана.
— Ах, ти мій шмаркачу,— першою заговорила мати.— А де то ти по ночах лазиш? То ти так вчишся?
— Ви приїхали? — не то здивувався, не то особливо зрадів Володько. Підійшов і поцілував у руку.
— То він, чуєте, кумо, на "приставленії" був. У семинарії в нас усе приставлєнія йдуть,— пояснює з печі дядина Одарка.
— А тато де? — питає хлопець.
— Не може він. Мало зводиться. Щось йому в боку... Певно, то граната наробила. Совається в постелі...
— А ви самі приїхали?
— Хто ж мав приїхати.
Так прикро. Забув і за чоботи.
— Що ж є татові?
— Перед Дмитром,— продовжує мати,— якось звівся. У клуні стріп вітром знесло і лиха година надала йому полізти на таку височ пошити стропа. Господоньку святий. Як зліз, кричма кричав, за спину хапався. А коли б тобі, хоч що сказав. А то: ox, ox, ox!... І зуби заціпить... Господи, Боже мій!
Володько стоїть, ніби кам'яний. Ніхто не скаже, що то не батьків син, хоч і подібний на матір. Ні один м'яз його обличчя не ворухнеться, хоча в очах бачить він батька з заціпленими устами і чує виразно його охи.
— Ну, а хто ж на господарстві?
— Взяли якогось галиціяна з плєнних вуйка Павла. І Хведот і Василина до нього, як до свого. Ходив у поле, дещо заволочив, дещо попорав. Тепер коло хати совгає, сеє-теє шкорпає на дворі. Святе письмо читає, на картах ворожить і все червоний дощ пророчить. Каже, впаде червоний дощ, що буде подібний на кров. Криваві ріки, каже, потечуть. До чого він ото торочить, один Бог знає. Кажуть, він з ума зійшов. Але чоловік трезвий і грамоту знає, і робить потрохи на харчі, як то кажуть. Привезла он тобі шкорбуни. Сама у Зінька замовила. Наказувала: не зробіть, чуєте, малих. Хай Ліпше більщі. Чи то онучу добру взуєш, чи що... Завжди чобіт не має бути, як то в жижликів міських... Ніби їх ото прилив на ногу. А прийдеться взутися чи роззути, то мучиться, рве взуття, пручається.
— Але ж, мамо!.. Вони величезні!
— Нічого. Зате взуєш онучу суконну... Не бійсь, не померзнуть ноги.
Далі Настя оповідає, що до них знов якийсь обоз приволікся і став у селі. Всі москалі збунтувались, кажуть: далой войну! Кидають усе, геть-чисто все: коні, вози, ну геть усе, як було, а самі, хто знає куди, розходяться. Найгірше оті коні... Господи! Що та бідна худібка такого зробила... Вигнали їх на поля, ніби собак. Ідіть собі... А худоба гарна. Приходить москаль до нашого: купі, дед, лошадь. А скілько? Еет, каже. Дай бутилку самогону й бери. Наш двоє купив. Не хотів даром. За кару кобилу двадцять, а за, як то каже Хведот, киргиза шістдесят карбованців заплатив. А, Боже, що то було за лихо. Тиждень кониська на ноги не вставали. Але поправились. Ось і сюди ними присунулась. Цілий день плужилась. Все хода, все хода. Вечір застав мене на Мостах, а поки доплужилась до Дерманя, мало не на північ. Ох, біда... Отак, люди мої... То се, то те і ніяк не можна було зрахатись. Думаємо: Матінко Божа. Та воно ж там і без сорочки, і без чобота. І хто знає, хто йому їсти дасть...
— Ну, коли вже він у нас,— вставив дядько,— то біда невелика. Ми так і гадали, що там у вас не все в лад іде.
Володько слухає матір, взуває свої нові чоботиська і шкорбає по хаті. Радий і сумний. Якось би хотілося не так. Хотілося б по-людськи. Хотілося б на себе щось кращого надягнути, як у інших хлопців, які мають усе на себе приміряне, все акурат.
Довго ще гуторять, міркують і кладуться. Володько лягає на лаві під вікном, бо на його тапчані лягає мати. Укривається він маминою бекешкою, бо під вікном студить.
Лягаючи, мати довго молиться Богу.
