Роман юрби - Шевчук Валерій

По-перше, це доказувало, що відчувала перед ним вину, коли потайки вибиралася на танцюльки; по-друге, залишилася так само безрозсудною, бо навіщо було тікати? Коли б захотіла після цього від нього піти, то пішла б і не тікавши, а коли хоче залишитися, то тікати не було смислу тим більше. Але Вася Равлик уже трохи прожив на світі, а ще трохи прожив із цією втікачкою; він розумів: Рая в цей мент не думала ні про повернення, ані про втечу — вона просто перелякалась, отож і втекла. "Що ж тепер буде?" — думав Вася Равлик, опускаючись по схилові до альтанки, з якої стежив за Раєю. Було вже темно, й хоч унизу горіли ліхтарі, Раї він не помітив. Тоді спустився до річки й пішов поволеньки додому, бо ще одне його цікавило: хата його відчинена чи зачинена? Пройшов повз дім Магаданші — з-під хвіртки того обійстя вискочив раптом чорний котяра.

— Здрастє, тьоть Магаданша! — сказав чорному котові Вася Равлик, але кіт не відповів на його привітання, а чкурнув через дорогу, віщуючи Васі Равлику невдачу. Тоді Вася підійшов до межі, незримо прокресленої чорним котом, і проплюнув ту межу, прошепотівши заклинання на все добре. Рушив далі вже до двору рябої Надьки. І тут сталося те саме: з підворітні вискочив другий, цього разу чорно-білий кіт.

— Доброго вечора, тьоть Надь! — сказав Вася Равлик, бо так він завжди казав, бачачи цих котів. Тоді в шибці, темній, і кажемо, як ніч, спалахнув жовтий вогонь. Вася Равлик подумав, що це блиснуло скло підзорної труби рябої Надьки, але поставився до цього напрочуд байдуже. Він зайшов у власну хвіртку і побачив на стежці жіночого туфля. Здивовано підняв його — це таки був Раїн туфель. Присвиснув і вийшов на ґанка. Двері були незамкнуті, більше того, привідчинені. Вася зайшов у прохідну кімнату й засвітив світло. Тоді, все ще тримаючи туфля (другого він побачив на порозі спальні), зайшов туди і клацнув умикачем. Раїне плаття не було охайно повішене на спинку стільця, а кинуте жужмом, а з-під ковдри висувалося дні кучми: одна розпатлана — Раїна, а друга, так само розпатлана, її ляльки.

— Ти згубила туфля надворі, сказав Вася, кидаючи на підлогу взуття і здираючи з неї ковдру. Тоді Рая затрусилася, схопилася руками за обличчя й заверещала.

— Ти що, сказилася? — здивувався Вася Равлик. — Чого верещиш?

— Не бий мене, не бий! — пропищала жалісно Рая. — Не бий!

І тут щось дивне сталося з Васею Равликом, у якого справжнє прізвище було Мілютенко, він раптом відчув, що надумаються, що йому конче треба вдіяти щось рішуче, щось таке, що дало б йому владу над цією безпомічною істотою, від чого б попа відчула його чоловічу силу і рішучість, бо коли він зараз їй попустить, вже ніколи не підіб’є її під свій послух, вона ж усе більше й більше розпускатиметься. І сам не знав, як це сталося: у ньому спалахнув вогонь і випалив з його голови всі розважні й розумні думки, а рука його знялася й ударила її раз і другий. Він побуряковів, ще більше надувся і рявкнув на всю силу свого горла:

— Щоб ти мені більше не шлялася, пойняла?

Тоді її руки відвалилися від лиця, ніби неживі, а по обличчі потекли раптом великі сльози, роз’їдаючи тіні від чорного олівця й рум’яна на щоках. Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, але не бачила його. Васі стало зовсім недобре. Вогонь, яким палахкотів, погас, обличчя з бурякового стало бліде, очі, правда, ще палали, а вуста кривились.

— То ти пойняла? Щоб з хати мені без розришенія не виходила! — знайшов ще силу крикнути, і вона закивала головою, ніби лялька, а справжня лялька розтерзано лежала на подушці, й були в тієї ляльки, як і в Раї, почорнілі очі й нафарбовані вуста і нарум’янені щоки, але зараз вона, та лялька — мертва й нікчемна — розкинула руки й ноги й дивилася засклілими очима у стелю. І Васю Равлика раптом пробрав жах, бо йому увіч здалося, що та лялька — точна копія Раї, що це, зрештою, дивно змаліла й померла його супружниця, а ця велика, з голими грудьми й підтисненими коліньми, тільки тимчасово тут, що вона недаремно саморозмивається слізьми: прийде час, і ці сльози змиють її з ліжка, як пісок, і він знову відчує порожні куби своїх кімнат, і тільки ця лялька мертво скалитиме пластмасові нафарбовані губи в пластмасовій посмішці.

— Вечеряти будеш? — вже мирно спитав він.

Вона хитнула головою, зіскочила з ліжка, натягла плаття, захопила з постелі ляльку — тільки тоді він рушив на кухню. Запалив газ, поставив сковороду і кинув ложку масла.

— Скільки тобі яєць підсмажити? — запитав похмуро.

— Два, — прошепотіла вона десь за його спиною.

Розбив чотири яйця — зашкварчали.

— Сьогодні роботи не було й нас відпустили раніше, — казав, не повертаючись до неї, щоб не показувати їй дурного й покаянного обличчя. — Прийшов додому, аж хата відчинена, а тебе й сліду нема. Чому не зачинила хати? Чи хочеш, щоб нас обчистили до нитки?

— У мене нема ключа, — шепнув голос за спиною.

— Ключ висить на кілочку в сінях, — сказав він терпляче. — Хіба я тобі не показував?

— Я не смію, — шепнув за спиною голос.

Він не витримав і раптом розвернувся. За столом із лялькою в руках сиділа дитина. Власне, не дитина, а щось увіч із дитячим розумом і дитячими розширеними зі страху очима. А може, й справді вона недорозвинена? Тіло росло, а розум ні. Отож і вийшло щось таке неспівмірне: розумом дитина, а тілом — доросла жінка.

Зняв сковороду, взяв дві тарілки і розклав яєчню по два яйця кожному. Поставив перед нею тарілку, поклав виделку і добрий шмат хліба. Тоді поставив на вогонь чайника Рая почала пожадливо їсти, лялька була й досі затиснена в неї біля грудей.

— Не хотів тебе бити, — покаянно сказав Вася Равлик, цілком розуміючи непедагогічність свого покаяння. — Але коли б я цього не зробив, ти б перестала мене слухатися.

— Ти мене не сильно бив, — сказала Рая, наминаючи яєчню.

— А тебе били сильніше?

— О! — сказала вона. — Все тіло було в синяках.

— І тоді ти слухалася?

— Ну да. Для того вони мене й били.

— Більше били — більше слухалася?

— Ну да, — сказала вона, вимазуючи тарілку хлібом.

Тоді він звів на неї очі й торкнувся легенько пучкою:

— А хіба не можна так: ти слухаєшся, а тебе ніхто не б’є?

Поставила супроти нього розширені очі — ні, здається, не розуміла його. Тому й мовчала, а може, й насторожилася — до чого це він?

— Хочу з тобою мирно жити, — сказав Вася Равлик. — Чуєш, Рай: довго-довго!

Вона пирснула, геть-но як кішка.

— Чого ти? Не віриш?

— Все одно мене виженеш.

— Налий-но мені чаю! — наказав раптом. — Коли будеш шануватися, не вижену. І коли будеш слухняна.

Вона порвалася виконати його наказа, та відразу ж сіла.

— Це ти сам собі наллєш, — сказала байдуже. — Я не вмію.

— А навчитися не хочеш?

— Нє, — сказала Рая. — Непотрібно це мені.

Знову був загнаний у тісний кут. Знав, коли б устав і дав їй потиличника, вона, здається, чаю йому б налила. Але відчував ще покаяння від попереднього свого вчинку, тож устав і налив чаю обом.

— Слухай, — спитав раптом, відриваючись від чаю. — А чого ти до мене прийшла?

Вона блимнула на нього, але не відповіла.

— Хіба ти не знаєш, що коли жінка живе з чоловіком, їй належить робити жіночу роботу, а чоловікові чоловічу?

— Нє, — сказала вона. — Не знаю.

— А що ж знаєш?

Знову не відповіла. Допила чай і поставила філіжанку в блюдце.

— Любиш танці? — спитав він.

— Ну да’, — сказала.

— А коли будемо ходити разом, як я на першу піду, хочеш?

— Я туди вже більше не піду, — буркнула Рая.

— А зі мною не хочеш? Тільки зі мною?

— Нє, — сказала Рая. — Я туди більше не піду.

— Сидітимеш удома?

— Нуда.

— Гаразд, — сказав Вася Равлик. — А тепер спати!

Вона покірно встала й пішла у спальню, покручуючи задком. І знову щось дивне сталося з Васею Равликом, назагал делікатним і добрим хлопцем. Він удруге відчув, що надувається, адже здобув над нею чи не першу перемогу, адже хай там як, а вона впокорилась, і він цілком вульгарно, як не робив цього раніше, ляпнув її по тому круткому задку, може, й сильніше, ніж треба було, вона обернулася до нього й показала усміхненого чи ошкіреного видка, а він схопив її руками й помнув, як бджола квітку, і вона також уперше за весь час спробувала з його обіймів випручатися, навіть хихикнула.

— Я з тебе ще зроблю жінку! — сказав Вася Равлик і кинувся за нею, бо вона таки вирвалася від нього й кинулася бігти. А коли він зловив її, знову стала безживна й холодна і безживно дозволила йому робити з нею все, що хотів, а коли цей акт відбувся, заснула, як щодня, повернувшись до нього спиною та й обійнявши ляльку з підсиненими очима й наквецяними губами.

Вася Равлик і собі помандрував у синю країну сну, тобто неквапно поволочив на спині свою хатку. Але цього разу йому здалося, що в тій хатці порядкує, зав’язавши голову хустиною і підперезавши тонкий стан барвистим хвартухом, його жінка, мете підлогу й наспівує, витрушує рядна й наспівує, стелить постелі і з її уст зривається спів, вона майстерна і яснолиця, а на вустах її грає усміх. Тіло її пружке і вся вона як сонячний промінець у тій хустині й хвартушку, а на ногах у неї оторочені хутром капчики, а в колисці кричить, а може, співає дитина, і та жінка весело вихоплює дитину з колиски й починає з нею танцювати, весело й любовно посміюючись, і від того й дитина засміялася, показуючи беззубі ясна; ось яку веселу хатку волочив сьогодні на спині Вася Равлик. Потім ота яснолиця жіночка заходилася з пранням, і білі клапті мильної піни вилітали з-під її моторних рученят, падали на землю й ставали квітами, а по тому вона протягла з одного кінця хатки в інший золоте швореня і почала розвішувати на ньому пелюшки й простирадла. І синій, свіжий вітер надимав лискучо-білі простирадла й пелюшки, ніби сліпучо-білі вітрила, а вона між тих вітрил ставала навшпиньки й кріпила їх прищепками — тонкостанна, із золотими литочками юна жона, і все ще поспівувала. А Вася Равлик, чи, властиво, вже равлик, задоволено поповз до улюбленого лопуха і сказав тому лопухові:

— Всі ми в цьому світі, брате, лопухи: ти лопух справжній, а я ще більший. Думаємо, що розумні, а дурні, хочемо доброго, а виходить чорті-шо, жартуємо, а з наших жартів не вельми смішно. І ніколи не буває так, що те, що хочемо, таки є.

Отак мудро висловився равлик до лопуха і поліз далі, тимчасом як навдовкіл почало розливатися смарагдове світло, і цього світла сьогодні було так багато, що Вася Равлик зрозумів: незвичайна має бути ніч.

— Одну хвилинку, — гукнув він тим, що в цю ніч мали завітати.