Робінзон Крузо - Даніель Дефо

Прибувши до Мадріда, всі ми, що вперше відвідували Іспанію, захотіли пожити там, побачити іспанську столицю і подивитись на все, варте уваги; але літо вже кінчалось, і ми поспішили виїхати й рушили з Мадріда десь у половині жовтня. Доїхавши до кордону Наварри, 76 ми одержали тривожну звістку, що на французькому боці гір випав глибокий сніг і численні мандрівники були змушені вернутися в Памплону 77 після марної й дуже небезпечної спроби переправитися через гори.

Добравшись до Памплони, ми й самі перекопались у цьому. Для мене, що майже все своє життя провів у жаркому кліматі, в країнах, де я міг обійтись майже без одягу, холод був нестерпний. Причому було не тільки важко, а й чудно: всього десять днів тому виїхати з Старої Кастілії, 78 де було не те що тепло, а навіть жарко, і зараз же потрапити під такий лютий крижаний вітер з Піренейських гір, що ми не могли витримати його, не кажучи вже про те, що ризикували відморозити собі руки та ноги.

Бідолашний П’ятниця просто перелякався, побачивши вкриті снігом гори і відчувши холод, якого йому ніколи в житті не доводилось терпіти.

На додаток до всього в Памплоні, коли ми прибули туди, сніг і далі падав так густо й так довго, що всі дивувались надзвичайно ранньому початку зими. Шляхи, і раніше не дуже приступні, тепер стали непрохідними: подекуди сніг лежав такий глибокий, що їхати була неможливо, бо тут сніг не замерзає, як у північних країнах, і ми на кожному кроці наражалися б на небезпеку бути похованими живцем. У Памплоні ми пробули цілих двадцять днів; потім, бачачи, що зима зовсім близько і на поліпшення погоди сподіватись важко,- ця зима в усій Європі випала така сувора, якої не пам’ятали й старожили,- я запропонував своїм супутникам поїхати в Фуентеррабію, 79 а звідти рушити морем у Бордо, що забрало б дуже небагато часу.

Та поки ми думали й гадали, до Памплони прибули чотири французи, що перебрались через гори з того боку з допомогою провідника; їдучи по околиці Лангедока, він провів їх через гори шляхом, де снігу було мало і він не особливо ставав на перешкоді, а якщо й траплявся більшими масами, то був настільки твердий, що витримував і людей, і коней.

Ми послали по цього провідника, і він обіцяв провести нас тим самим шляхом, і перехід не становитиме для нас небезпеки за умови, що ми добре озброїмось, щоб не боятись диких звірів: за його словами, під час великого снігу коло підніжжя гір часто показуються вовки, розлючені через відсутність поживи. Ми сказали, що до зустрічі з цими звірами приготовані досить добре, коли тільки нам не загрожує небезпека з боку двоногих вовків, котрих, як нам говорили, тут передусім треба боятись, особливо на французькому боці гір.

Він заспокоїв нас, кажучи, що шлях, яким ми вирушимо, з цього погляду цілком безпечний, і ми охоче згодилися йти з ним, як і інші дванадцять мандрівників зі своїми слугами, котрі, як я казав, пробували вже перебратись через гори, але мусили вернутись назад.

Отже, всі ми 15 листопада виїхали з Памплони. Я був здивований, коли замість того, щоб рушити далі до гір, провідник повернув назад і пішов тією самою дорогою, якою ми прибули з Мадріда. Так їхали ми миль з двадцять, переправились через дві річки і опинились у рівній місцевості, приємній для очей, де знову було тепло і снігу ніде не було видно. Але потім, несподівано повернувши ліворуч, провідник повів нас до гір іншою дорогою, і, хоч гори та безодні навіювали нам страх, ми обхідними та дуже покрученими стежками непомітно перевалили на той бік кряжа, не зазнавши особливих труднощів від снігу. І тут перед нами розляглися веселі родючі провінції Лангедок 80 та Гасконь, зелені й квітучі, але вони були ще далеко, і, щоб добратись до них, ми мали подолати важку дорогу.

Весь цей день і всю ніч ішов сніг, такий сильний, що їхати не було ніякої можливості; нас це трохи збентежило, але провідник заспокоїв нас, кажучи, що незабаром ми будемо поза смугою снігу. І справді, щодня ми спускалися все нижче і посувалися все далі на північ, цілком покладаючись на нашого провідника.

Години за дві до смерку, коли наш провідник був далеко попереду і ми ледве його бачили, з сусідньої лощовини, що межувала з густим лісом, вискочили троє величезних вовків, а слідом за ними - ведмідь. Два вовки кинулись на провідника і, якби він був за півмилі від нас, вони роздерли б його раніше, ніж ми встигли б підбігти. Один накинувся на його коня, другий напав на нього самого так люто, що сердега не мав ні часу, ні духу витягти пістоль і тільки щосили кликав нас на допомогу. Поруч зі мною їхав мій П’ятниця; я наказав йому скакати вперед і дізнатись, у чому справа. П’ятниця почав гукати ще голосніше, ніж той: «Господарю! Господарю!» Проте він був сміливий хлопець, погнав свого коня прямо до місця сутички, вихопив пістоля і прострелив голову вовкові.

Щастя для бідолахи, що до нього приспів саме П’ятниця: він у себе на батьківщині звик бачити вовків і не боявся їх, тому під’їхав до звіра впритул і застрелив його, як було описано вище; будь-хто інший із нас стріляв би здалеку і міг би або схибити, або підстрелити самого провідника.

Це могло налякати й сміливішу людину, ніж я, і справді, весь наш загін сполошився, коли слідом за пострілом до нас з обох боків долинуло моторошне вовче виття; його повторила гірська луна, і нам здалось, що вовків було безліч,- а може, їх було таки чимало, і страх наш виявився аж ніяк не даремний.

В усякому разі, коли П’ятниця вбив вовка, другий вовк, що напав був на коня, зараз же покинув його і втік; на щастя, вовк учепився коневі й голову, під зуби йому потрапив мундштук вуздечки, і особливої шкоди тварині не було заподіяно. Зате вершникові перепало гірше, ніж коневі: розлючений звір укусив його двічі; один раз