Мати - Головко Андрій

Біля скрині на лаві сидів Юхим. На ослоні з людьми — Цигуля, не старий іще, лагідний і сумний на вигляд чоловік. Кінець столу сидів Марко Хрін, і правду казав Муха — сухий та чорний увесь. Оце говорить, то лише очі та зуби блищать.

Катря сиділа на полу в дітей на постелі, дивилася на Марка і в який уже раз подумала: "То оце такі шахти". І згадувалось мимоволі, як не раз Юхим, бувало, при ній про Артема каже весело: "Аж оце мій син коваль буде. А такому — чи й на заробітки піде, легше на завод чи на шахту попасти". І вона ж разом із батьком раділа за сина. Чи ж вона тоді знала!.. "Нема, немає для вас долі, діти мої, та ніде в світі!" І поникла головою мати, рукою під щоку взялась, а другу впустила, на сина рука впала, на Артемка. І раптом аж кинулась мати. Прихилилась обличчям низько над його головою.

Вії Артемові тіпнулись, але не одкрив їх. Мати довго дивилась мовчки на дитяче лице, немов надивлялася. Вкрила ряденцем і погладила рукою, а врешті не втерпіла-таки:

— Артемку, ти спиш?— спитала пошепки, хоч знала, що не спить він, а позвала це, щоб глянув, щоб хоч тепер надивитися. Хлопець кліпнув очима:

— Ні, не сплю. Я слухаю.

Тоді мати аж навіть з тривогою:

— Спи, спи, сину. Це ще не для тебе! Спи!

Та Артем пильно дивився, не зводячи очей з материного обличчя. Щось неначе побачив на ньому вперше і щось наче хотів сказати — й не вимовив. Мовчки прихилив голову до плеча собі, до материної руки щокою і заплющив очі. Мати одхилилась, але руки від сина не прийняла. Так і сиділа, низько голову схиливши. Чула голос Марків од столу% але не розчувала слів за німим своїм стогоном в серці: то в серці ріс-виростав син менший в нестерпній муці...

Підвела голову Катря. В хаті, як і раніш, мовчки сиділи мужики і слухали. Кінець столу — Марко, і все говорив. Тепер голос його чула Катря виразніш. Розповідав про життя на шахтах, про забастовку. І було Катрі — в оцю піч уперш під Маркові слова розгорнувся степ широкий в уяві,— не дике поле, а заводська, шахтарська Донеччина — такий світ новий і не бачений звіку. Як укопана, стоїть жінка на обніжку поля, не рушить уперед здивована й розгублена. А врешті ступила крок, ще зупинилась, потім тихо й бережно пішла, розглядаючись,— новим і ніколи не баченим краєм.

...Шахти, заводи... По рейках в усі боки снують поїзди, вантажені вугіллям, рудою, і куди оком не кинь — шахти, заводи. Ген і на обрії в небо димлять заводські комини, і далі — лиш, як туман, дим. А на шахтах, на заводах — як мурашня, люди. Зашмаровані, тільки зуби та очі й блищать, змучені в надлюдській праці по цехах, у надрах під землею. По гудках, як з пекла, посунуть з-за брам до селища, виснажені, слоняючись від утоми,— вгамувати голод будь-чим, впасти на нари і — до гудків.

— Оце таке життя робітниче. Та невже ж так і довіку вже жити?— голос Марків зазвучав скаргою і обірвавсь. І мовчали в хаті мужики. А Катря тільки прихилилася знову до Артемка: розкрилось хлоп'я, то вкрила ряденцем ізнов і долонею шорсткою ніжно погладила по голові. Марко заговорив далі, а Катря, не одхиляючись од сина, заслухалась і бачила знов.

...Той же край шахтарський, але — не впізнати краю. Стоять заводи та шахти німі (бунтує робітництво). По селищах, як мурашник розритий, стривожені, в чеканні. Тижні, місяці, може. А з блискучих міст, з палаців хазяйських все одні вісті: "Хай пухнуть з голоду". Тижні, місяці, може, стоять заводи. Завмер край. Тільки селища — як розритий мурашник. А одної ночі загули гудки тривожно та грізно. На обрії палахкотіла заграва на якійсь копальні...

— Революція!— і Марко змовк.

У хаті якийсь час було тихо, як в усі. Перший од порога Невкипілий крекнув, потім блиснув цигаркою в вусах, виплював її й сказав важно та глухо в тиші:

— Попалити їх, города всі! Щоб зосталися самі села трудові та заводи.

Заворушилися мужики в тютюновому диму. Невкипілий перший і звівся на ноги, переступив хату, перед Марком біля столу зупинивсь і вивернув свої широкі чорні долоні.

— На, дивись, Марку!

Тоді ж у хаті, мов греблю прорвало,— зашуміли селяни. Невкипілий нерухомо стояв з вивернутими долонями проти Марка й хмуро дивився йому в вічі, а той на нього. Потім простяг руку Марко, і стиснув дуже долоню Невкипілого, й сказав:

— Бачу, бачу, Прокопе. Та чи мені й показувати треба. Сам був селюком, знаю і злидні тяжкі селянські, і лихо мужиче. На полі й перші мозолі натер, а з ними то вже й у забій спустився.

— Отож, брате!— знову Невкипілий.— І знай іще те: горить душа мужича. Та тільки б свиснув хто — з косами, з штилями підемо на панство, до ноги виріжемо — і на насіння не покинемо, якономії попалимо, і місце те, де стояли, в коліно зоремо. Щоб не зосталося й пам'яті... Але ж бо чого ви не починаєте?

Марко усміхнувся:

— Свиснути, дядьку Прокопе, не штука. А повалити лад оцей, що віками складався, штука тяжча.

І Марко заговорив ізнов палко та натхненно про майбутню революцію. Що не в одну це ніч — повстання, а на ранок уже й нове вільне життя. Що буде боротьба запекла та кривава — справжня війна, з гарматами. Доведеться кожен ступінь, кожне місто з боєм брати, аж поки увесь край...

Катря сиділа в дітей на постелі задумана-заговорена. А діти: Артемко аж на лікоть звівся й уважно слухав, гаряче прикипівши дитячими очима до чужого чорного дяді. Остап сидів під комином, низькобровий і хмурий.

Розходитись стали мужики уже перед світом — проспівали другі півні. І не всі одразу, щоб не так помітно було.

VII

Після грози в оту ніч випали ще дощі тихі, з сонцем. Спалені трави одволожило, в степу хліба пішли в ріст — наливатися стали, і на городах зілля зазеленіло, як рута.

Поволі стали до роботи братися: жінки — до полоття, мужики — до косовиці. Спершу повикошували свої трави (в кого було що), з економічеськими косовицями повагалися трохи — думалось-таки набити ціну, але зірвали ліщинівці. Одного ранку глянули — аж луки з того краю до Ліщинівки всі як є вкриті валками косарів. Немає що робити — вийшли й вітробалчани. А потім як угамувалися та розбалакалися — далебі, непогано й ліщинівці зміркували: "Не набавляє ж, а нам що заробити, то заробити,— казали вони.— А як вийде право, то не де й стоги дінуться, тоді й пощита-ємось". І з усього видко було: з важких рухів, з похмурих поглядів спідлоба, з крутої лайки, що не пусте на думці в ліщинівців. "А то вже так, туди-перетуди, тоді вже за все одразу поквитаємось!"— улад їм загинали й вітробалчани. І були так само важкі в рухах і круті в лайці. Потім погомоніли ще, закурили на мирову та й розійшлися. Почали її вітробалчани косити.

Стихло на селі — настали будні. Але й тепер вечорами, як верталися з поля, то, повечерявши,— дарма що й завтра як пит іти на поле,— не лягали спати, а виходили за ворота й допізна сиділи на колодках, на споришеві попідтинню і гомоніли жваво.

Було про що. З тої ночі, як із Цигулею разом прибув на слободу Марксі, тяжче задумались селяни.

Два дні тільки й пробув Марко у Вітровій Балці. А на третю ніч урядник із соцькими робив трус у Цигулиній оселі, та саме тієї ночі у коваля ночував Марко.' Цигуля прибіг потім городами до коваля в клуню занепокоєний, побудив їх, і вже цілу ніч не спали — були насторожі. А на світанні виряджали Марка. Провели аж за слободу. "Куди ж тепер, Марку?— спитав коваль.— Не дали, падлюки, й трохи пожити в рідному селі". Та в Марка у Вітровій Балці з рідних нікого не було: стара мати давно померла. Відповів Марко: "А нашому братові таке — де є заробити, звідки не женуть нас, ото й наша батьківщина". У місто піде зараз. Обіцяв іще навідатися хоч потайки, розказав, де в місті його шукати: у Федя Бондаренка поживе трохи. І за ожередами попрощався. "Да, Марку,— тиснучи руку, мовив Цигуля задумано,— задав ти задачу мужикові".—"Яку задачу?"— "Та от... про революцію".

І правду казав отоді Цигуля: чи на роботі, чи в гурті на вулиці — були селяни заклопотані та задумані неначе й справді весь час у голові Маркову "рішали задачу".

Не віддасть панство само землі селянству. Про це вже нема що й думати. Силою самим треба забрати. Але ж бо де та сила? Як за панів і власть із поліцією та з військом. Це хіба — коли б усі села, уся країна повстала і щоб військо збунтувалося. Але з таким народом... Он в одній громаді та згоди нема, як ото раків з мішка висипати — в усі боки рачкують. То де вже в цілій країні згоди дійти! А поодинці отак — селами, такої.землі дадуть, що чи й довіку видихаєш! Ні, мабуть, мужиче, тягни своє ярмо та сопи мовчки, як отой віл сірий! Але в тім-бо то й річ, що худобі сірій можна сопти та мовчати: хоч і робить важко, та хоч нагодована ж завжди. А мужик злидар...

Змовкнуть і думають важко мужики. І завжди буває — знов вирине у думці Марко. Пригадують його оповідання про життя на шахтах, про забастовки. Хтось і не втерпить:

— Отак би й ми, селяни... Мовчать мужики.

— ...Жнива ось підійдуть, а всім селом — як не отакий сніп, не вийдемо жати! І нічого не зробить. Сам же князь не виїде з Петербурга у білих рукавичках з синами та з дочками на жнива. Бреше, віддасть!

Мовчать мужики. Потім хтось мовить похмуро:

— Не з нашим це народом робити. Ми не схочемо, так інші схотять. Уже були спробували з сінокосами,— обпеклися.

Гарячаться "забастовщики".

— З жнивами не буде вже так! Наш пан — наші й жнива! Самі й сніп об'явимо. А хай хто поткнеться з чужих — кіллям із степу гнатимемо, як ото князівці зараз.

Та з громади мало хто приставав на це. Здавалося, що й погасла вже, але ж насправді ще жевріла, як жарина в попелі, надія мужича, що, може ж, таки... І сам Муха не наважувався тепер про це говорити вголос, але в думці було це не в одного: може ж, таки якось гаразд обійдеться, невже-таки та щоб чутки усі оті — брехня? І увечері хто вертався з поля, на свою ниву тільки гляне з обніжка — вирве пасмо колосся, а повз панський лан як проходив, аж убродив у хліб, та й не в одному місці, думав собі: "Де ж то наділ припаде? Уже б оце тепер знати — стигне хліб". Потім виривав у кожному місці по пасмові колосся додому на показ. Але на вулиці, в гурті, про це, немов ізмовились, ніхто вже й словом, а як мова заходила за землю, за жнива,— що самим треба якось — вагалися і все на народ звертали: не з нашим, мовляв, народом.

— А князівці он?

Князівці справді надавали чимало думок і вітробалчанам.

Ось уже другий тиждень не стають на роботу на буряки й інших не пускають.