Через кладку - Кобилянська Ольга

Він був ще подеколи дуже дитинний.

— І нічого не писала Маня?

— Нічого, — відповів, а відтак додав: — Вона там вчиться на коні їздити!

— Як, Несторе?

— На коні вчиться там їздити, — відповів малий твердо. Мені при його словах вдарило полум'я до лиця.

— Хто її вчить?

— Пан Янко. І їй там дарували красне сідло.

— Хто?

— Я не знаю, але мама знає.

— А коли вона верне?

— Не знаю. Мама казала, що за чотири тижні. Але я вже мушу йти, — додав, поглянувши на мене благаючим поглядом, — бо на мене буде товариш ждати. Я мушу... я обіцяв.

— Іди! — сказав я, — і додержуй усе слово, а вийде з тебе колись гарний муж.

Малий, щоб здогонити втрачений зі мною час, віддалився поважно кілька кроків, а відтак, оглянувшися за мною, пустився бігцем.

* * *

Я пішов, мов засоромлений, і якийсь гарячий біль стиснув моє серце.

"Вона вчиться там на "коні" їздити (як колись я це її братові раяв. О!.. яка іронія!), і пан "Янко" вчить її, — повторились самі з себе дитячі слова в моїй душі. — Розуміється, це якраз щось для неї, вона все коней у свого батька випещувала. Розуміється також, що сама не буде вона там їздити, що "пан Янко" буде її супроводжати; буде нею на полях, на самоті опікуватись. — І тут, при тій гадці, я погано сам до себе всміхнувся. — Коли буде всідати на коня, він їй підставить руку під ногу, і тоді буде мусила до нього зближатися. Ні. Обоє — зближуться до себе. О, ми те знаєм... ми те все добре знаєм!" І знов викривив їдкий усміх мої уста.

Роздразнений такими й подібними думками, я згадав мимоволі свою матір, що одна любила мене правдивою любов'ю й одна сама бачила поки що те невидиме, що мало мені, може, колись у житті нанести горе, — старалася мене від того охоронити, а я опирався, між тим коли вона ось... уже вчиться верхом їздити!

І вже не покидали мене думки про неї. Я бачив її заодно на самітних полях на коні, а коло неї його, котрого бачив я на вінчанні її сестри, гарного мужчину, з чорною, на груди спадаючою, бородою, що був її дружбою. Про нього знав я, що був пожаданою партією в своїй околиці. Вона молода, чутлива, моєю матір'ю зраджена, — що дивне, якби звернула свою душу до нього? Взявши на розвагу її фантазію і її амбіцію, вона готова мені й моїй матері наперекір вийти за нього! А він може "кожної" хвилі женитися! Між тим коли я... гм... а до того його мати за Обринськими. В мені здіймився знов жаль у грудях — і він гнав мене так, що я в своїй задумі майже не стямився, як перейшов шмат дороги й побачив себе вже недалеко нашого мешкання... а радше перед домом Обринських, котрий мусив, ідучи й вертаючи з уряду, минати — і тут же отверезився. В вікні, де іноді бачив я молоду-дівчину або її сестру, побачив я тепер у тій хвилі її матір, яка підносила жалюзію. Я поздоровився, а вона, дякуючи, усміхнулася. О, усміх тої жінки, о, той усміх її!.. Кілька разів згадував я його в своїй уяві, нав'язував до її дітей у пізнішім житті. І доброту зраджував він, і ніжність, і біль... а заразом був мов освячений чимось з нутра її... Вмить змінився образ Мані в моїй уяві й неначе побачив я нараз її лице з її молодими непорочними очима, що найкраще свідчили про свою душу. Ні, ні, вона не була такою, якою я ще перед хвилею уявляв собі її. Вона не була такою. Вона була дочка цеї жінки, була добра, чесна, а я... І, мов опарений... поспішив я далі. Що був би я дав у тій хвилі, щоб моя мати була не робила тих натяків відносно моєї особи... до оцеї жінки і... її дитини, що був би дав я за те! Та ба!.. По весіллю сказала пані Обринська до одної знайомої, котра її чіпнула, що, мабуть, незабаром віддасть і другу доньку, що наколи б друга мала бути нещасливою або мав хтось нею з родини її чоловіка погорджувати, вона воліла б її побачити — мертвою.

Мамо! Чому це були ви тою, що висказала такі слова! Чому ви не були тою. Але... о, матері, матері! Сторожі дітей ваших, з бажанням і терпінням, з вашим небом і пеклом для ваших дітей!..

* * *

(Пізніше).

З города чіпнув я малого Нестора, що нишпорив, як не раз, між листям за годівлею для своїх гусільниць, рогача від пана Янка і т. ін. з запитанням, що робить?.. Від підвів голову й поглянув на мене очима, мов був у тій хвилі в цілком іншім світі.

— Що там поробляєш? — повторив я лагідніше своє питання.

— Нічого. Шукаю за одним павуком, що впав мені ось тут десь на землю між малинами, і не знаходжу, — відповів затурбованим голосом.

— Байка, хлопче! — кликнув я. — Що тобі до павуків? Лиши їх у супокою... ще колись вколять тебе...

— Ні. Я йому хотів лиш докладно придивитися.

— Побачиш другий раз!

— Ні. Я сьогодні мушу бачити, — відповів малий. — Він десь буде... тут... я... зараз... — І не звертаючи більше на мене уваги, розділив корчі малин і нишпорив далі...

— Запиши, Несторе! Побачиш другий раз. Чи лиш він один павук у городі?

Він знов поглянув на мене... Одначе шукав далі.

— Що то має з тебе вийти, якийсь природознавець, чи що? — опитав я.

Малий відступив від корчів з резигнуючим поглядом і не відповів нічого. Очевидно, не зрозумів моїх слів і не був мною вдоволений.

— Він не був великий, — обізвався врешті.

— Тим менша шкода, — потішив я й усміхнувся.

— Але я хотів його бачити, приглянутись йому цілком зблизька.

— А я тобі перешкодив. Правда? — питав я і вдивився в його дитинне лице й дуже гарно закроєні її уста. Він не відповів. По ньому було видно, що не хотів заперечувати моїм словам, але не хотів і признати.

— Може, вже й не побачу більше такого, — сказав, ніби вибачаючись. — А цей був такий дрібнесенький... а такого ще я не бачив, шкода.

— Правда, то велика шкода, — відповів я з уданою повагою. — Що ж робити? Не одного шкода. Ще будеш їх бачити досить, поки покінчиш школи. А тепер скажи... коли вертає твоя сестра Маня?

— Маня? — (І знов той гарний задуманий погляд).

— Маня, хлопче... сестриця твоя.

— Маня верне... вже, може, незадовго.

— Сама?

— Я не знаю. Я лиш хочу, щоби вона вже швидко вернула, — відповів він.

— А то чому?

— Бо вона мені помагає в науці. Братів нема... а я часом не знаю, як виробляти математичні задачі. А вона .мені часом показувала... Але... я б і так хотів, щоб вона вже вернула.

— Любиш її?

Він усміхнувся мило.

— Люблю, — відповів щиро, схиливши по свойому звичаєві головку в один бік.

— Отже, бачиш. А пан Янко не приїде?

— Не знаю. Але вона приїде. На суботу маю я мати математичну задачу.

— Трудна?

— Я пробував зараз, як професор завдав, і трудна. Але потім я її виробив.

Я усміхнувся.

— Ти, бачу, жвавий хлопець. Але... — додав я, — як ще колись трапиться тобі така, що не зможеш її і "потім" виробити, то прийди до мене. Я тобі поможу.

Він заперечив головою.

— Що ж, не хочеш?

— Я її може прецінь сам вироблю, — відповів.

— То й добре, — відказав я. — А до сестри не пишеш?

— Лиш раз писав. Але сьогодні, може й зараз, буду писати.

— Лист?

Він заперечив головою.

— Що ж?

— Щоденник, — відповів таким наголосом, неначеб я мав про те вже знати. Я зчудувався.

— Щоденник, ти?.. Хто це тебе навчив?

— Маня. Але я щоднини не маю писати, лише тоді, як щось маю до записування. Ви не знаєте?

— Ні, товаришу, не знаю. А що ти сьогодні, наприклад, запишеш?

Він поглянув на мене, заклопотаний... а я, відгадавши його дитячі думки, сказав:

— Про павучка?

Він спустив очі вдолину й мовчав. "Чисто Манина вдача", подумав я.

— А про мене запишеш що коли? Він почервонів.

— Як прийду до вас з математичною задачею, то тоді запишу. А тепер...

— Тепер ні. Я розумію, — відповів я, усміхаючись. — Отже, гляди, приходь. Все одно, чи я тобі поможу в задачі, чи... Маня... ти приходь...

Я подав йому через штахети руку, котрої він несміливо доторкнувся, а відтак відбіг...

* * *

Через три тижні нічого, крім дощу, мряки й сухої притуплюючої урядової праці. Хоча я й переходжу щодня по чотири рази попри дім Обринських, про неї я нічого не знаю. Вернула? Ні? Не знаю. Навіть малого Нестора не бачу. Мабуть, ходить пильно до школи, а вернувши, поринає в своїх задачах, щоб їх самому виробити, — і його не бачу. Ба ні, раз таки бачив. З підкоченими аж по коліна шароваїрками — я бачив його, вертаючи додому в обідню пору, як ходив у саду в високій траві босоногий, і шукав чи не за яблуками. Коли я поздоровив його з дороги, він став і дивився за мною, мов хотів щось мені сказати, а відтак, не .рішившись, не сказав нічого. Отже, й він ні.

Сьогодні третя днина, що дощу нема, небо одяглеся синявою, а сонце аж припікає, дарма, що кінець вересня. Вернувшись з проходу в лісі, де щохвилі мусив лицем стрічатись з павутиною, що простягалася від смереки до смереки, я кинувся в своїй кімнаті на софу й лежав, випочиваючи... Не довго лежав я так, коли оце чую під одвертими вікнами моєї кімнати, в зільниіку, голос матері.

— Що ти тут шукаєш, хлопче? — питала когось. — Загубив що, чи що? І куди ти перейшов? Чи не через штахети?

— Через штахети, — відповів на моє превелике здивування голос Нестора.

— Так, я добре відгадала. Та стережись, щоб я тебе більше тут не бачила. Коли що будеш потребувати... то знай, дорога до нас через хвіртку, а не штахетами передрапуватись. Розумієш?

Мовчання.

— А тепер іди!

— Я до пана Олеся... — обізвавсь знову голос малого. І тепер, схопившися, я став на рівні ноги. В першій хвилі хотів я через вікно до нього вихилитись, але, обміркувавши, що краще побалакати з хлопчиною на самоті, я здержався, подаючись на хвильку назад від вікна, тим більше, що слова й інтонація голосу моєї матері, які зачув я саме в тій хвилі, заставили мене мимоволі перебрати роль підслухуючого.

— Чого тобі до пана Олеся? Може, по цвіти для твоєї сестри? — говорила вона з роздразнюючою гостротою. — Цвітів нема.

— Я не по цвіти, я... до пана Олеся... — відчувся шовковий дитячий голос у відповідь.

— По цвіти, кажу, — наставала мати на своїм. — Не вмієш говорити? Та все одно, що скажеш, я знаю, чого ти прийшов.

Мого сина нема вдома, іди!

"Мамо! — вирвалось тут глухо з моєї груді. — Мамо!" — а далі й завмерло. Що мав я робити? Вихилитись у цій хвилі вікном і понизити її перед дитиною, виказавши себе, що "дома"?

Цього я не міг. Не міг так само й знести, щоб вона накидалася обидливо на невинну дитину, що й без того десь з своєю несміливістю боролась, поки з'явилася тут.