Сповідь - Шевчук Валерій
Це здорова, грудаста баба з чоловічим грубим обличчям, безока, лише світять два чорні провалля; називаю тобі їхні назви: перше — успіх, а друге — неуспіх, сміх у неї переможний або гіркий; вона у двох іпостасях, що складають її тіло: коли одна половина радіє, друга смутиться, коли одна половина перемагає, друга терпить поразку. Вона ніколи не задоволена, отож ніколи не бувають задоволені ті, що в її слуги позаписувалися...
Що іще написати, любий читальнику? Може, про те, як повертався дорогою додому, як готувався побачити рідну оселю, довгі роки не бувши в ній; я віддалявся від Прірви, в якій пробув сім років, отож міг дозволити собі порадіти з сонця, з бабиного літа, із землі, повитої останнім теплом, з листя, яке вбирає в себе всі барви землі, а небо стає вмиротворено-спокійне — воно згодилося відпустити літо до спочинку и готується зустріти іншу приятельку свою — зиму. Вперше мені було байдуже, що десь там, за горбами, їде зима, що в неї тіло — людський кістяк, що тримає вона на плечі голу шаблю, що дише вона крижаним духом. її дихання долинає вже сюди, сонце сипле стільки проміння, скільки має, а земля не може витримати цього натиску тепла й холоду, через те й плаче білим павутинням, що осідає на дерева, бур’яни і траву...
Згадую той золотий момент, коли побачив своє село. Розкинулось у глибокій долині, і я завмер на горі, безсилий подолати зворушення. Сів на камінь і закляк, бо все в мені раптом заспівало. Ось вона, оселя, де не був довгих сім років і до якої все-таки повернувся. Могло статися, що цієї хвилі не було б, коли б не прийняв я поради, хоч і недобра вона була, але не послухатися її не зміг. Поки що не оповідаю тобі, читальнику, що я вчинив, аби мати змогу пережити цей момент: вчинив я дійство лихе, а радуюся, хвилююся й відчуваю душевне піднесення. Без гріха не живе людина, думав я, дивлячись на розсипані в долині хатки, та й гріхи неодномірні бувають. Бо що воно, гріх? Можновладці нищать без спротиву совісті юрби людей — за добро їм це приписується і за необхідність. Женуть військо на військо, катують, нищать, вішають, четвертують, колесують, підтягують на диби, обпалюють вогнем, криваві річки на землі пускають, людським трупом поля засівають — не кладеться їм це за зло. Мене ж принаглила потреба, і не знищив я того юнака, про якого вже натякав тобі, читальнику, а тільки віддав йому своє прокляття. Вірив, що і в нього колись настане ота золота хвилина, яку і я переживав, повернувшись у рідний край, і він відчує те саме піднесення і радість, адже це радість особлива — радість звільнення...
Отож тоді, на горбі, я захотів розтягти цю хвилю зустрічі з селом: я полюбив його раптом — оті хати, як гриби, під солом’яними стріхами, оту самотню церківку край села, журавлі криниць, які не знають вирію, а цілий рік мочатимуть носи у студену воду. Я людина звичайна. Не надто чутливий і не надто твердий, і попом я був та й буду ніяким, не відзначатимусь строгістю і не вдаватимусь у надмірності. Не відкидатиму й зараз простих радощів життя, не відсуватиму доброї їжі і солодкого трунку. Я хотів жити, як живуть добрі люди, і те, що мусив заплатити за це недобрим учинком, — не моя вина: вибору не мав...
Зумисно пишу плутано. Вибач мені, читальнику, що не все прояснюю тобі: несила це мені. Те, що лишається недоказане, мені відоме, а ти, коли мудрий, здогадуйся. Здогадуйся, що таке Прірва, здогадуйся, хто отой, кому я вчинив зло, здогадуйся, яке саме; одне я тобі можу сказати: не знайшов я спокою. Не зміг я забути того, що хотів, не зміг зажити, як живуть добрі люди, сутінь у мені поселилася. Та сутінь, що оповила село, на яке дивився з гори, бо не тільки радість відчуває той, хто повертається після довгої розлуки до рідного дому. Існує ще сум та біль, отож я, радіючи, ще й жахався: чи не виявиться життя, до якого я так рвався, для мене заскладне?
По тому, як вискочив із ями, мозок мій потьмянів ще більше. Вже не хотів розмірковувати, бо не міг. Очі мої чіпко вихоплювали дерево, кущ, стежку, тіло моє налилося силою і стало пружке. Відчував у собі кожен м’яз, напружений і молодий, мене вабило бігти й бігти, внурюватись у солодкий морок, бо в грудях спалахувала червона радість. Я не стерігся, був тут царем, отож на кого мав зважати? Відчував лиху самоволю, холодна кров прокочувалася в жилах, і я вперше, відколи перебував у вовчій шкурі, відчув, що й так жити можна.
Отак я й наскочив на нікчемного зайця, хворого чи пораненого, який не дуже від мене й тікав. Я роздер йому горлянку і захлинувся од розкоші: давно не їв з такою жадобою та смаком. Різкий, теплий запах крові запаморочив мене, і вперше за довгий час по тілі прокотилося справжнє тепло...
Вже випав перший сніг, зникла хлюпавиця, що так дошкуляла мені, свіже повітря хвилями вливалось у груди. Мені захотілося до решти відчути нову волю, де все так дивовижно просто й зрозуміло. Важка мудрість світу, яка причавлювала колись мені мозок, вивітрилася цілком, лежала десь позаду великим непотрібним каменем, і нині я вже не був прив’язаний до нього. Через це я весело кинувся по колу. Я біг, радісно висолопивши язика, а посередині того кола лежали жалюгідні рештки вбитого мною зайця. Я мчав, відчуваючи в грудях шалену пристрасть, все в мені заспівало й засміялося. Я сам засміявся, бо ноги мої пружко розбивали сніговий покрив, вивергаючи з-під нього листя. Не розумів себе, колишнього, бо що воно: чи не хвороба мене посіла? Чи не ліпше отак мотатися по колу, знаючи, що кожної хвилі можна прискочити до недоїдених решток. І я повернувся до них. Доїв усе, навіть кісточки перемолов. Тоді мені ще більше додалося моторності — я вже став ловцем. Настільки вправним, що зумів схопити ворону, яка мала поранене крило, вона не встигла вчасно злетіти. Я з’їв і її, хоч був уже ситий понікуди, — не міг стримати жаги. Голод вже не корчив мені тіло, мозок не запливав сірою хмаркою, а це значило, що я жив. Натрапив на примерзлу калюжу, розбив лапою льодок і похлебтав води. Наскочив на хитро поплутані лисячі сліди і знічев’я подався по них. Потім перекинувся на слід заячий — ця розвага мене звеселяла. Я немало помотався по лісі, і, хоч нічого більше не вполював, радості це моєї не применшило. Тепер міг спокійно повернутися до логовиська, лягти в листя і навіть помріяти. Прислухатися до солодкого нуртування в тілі і до благісного відчуття ситості. Так я і вчинив.
Але в мені не помер той, що остерігає, в мені не заснув той, що вміє згадувати. Отож я замість того, щоб віддатися солодкому дріманню, несподівано воскресив у своїй пам’яті ще одну свою юначу пригоду. Ми бігли тоді, сотниченко і його ватага, до недалекого приміського хутірця. Була безмісячна ніч, і хмари густо покривали небо. З поля дув просто в обличчя холодний вітер, обпікаючи наші обличчя. Ми знали, куди простуємо. Іван Галайда, власник хутора, увійшов у судову тяганину із сотником, якому сподобалася Галайдина земля. Вона розрізала сотникове володіння, і той у будь-яку ціну хотів той розділ знищити. Я був людиною сотника і від того находу відмовитися не міг. Ми оточили хутірець зусібіч, щоб жодна душа звідтіля не вирвалася, і почали потиху до нього наближатися. Але нас почули собаки, які відразу ж здійняли гавкітню, і ми змушені були піти на приступ. В хаті засвітилося, і це був добрий знак: застали господаря вдома. Ми кинулися на собак і за короткий час з ними впоралися, покидавши по дворі бездиханні їхні трупи. Саме в цей час господар вихопився з хати і, скочивши на коня, як був, у самій білизні, метнувся з обійстя геть. Сотниченко послав мене і двох спідручних наздогнати втікача, а сам з рештою почав розбивати вікна в господі. Ми скочили на польовий путівець і щосили подалися за втікачем: той миготів попереду білою плямою. То була шалена гонитва, тугий вітер бив нам в обличчя, а ми, галайкаючи, як татари, мчали навскач. Вершник вряди-годи повертався до нас, у нього був пістоль, і він раз із нього вистрілив. Але набивати його знову не мав коли, тож тільки й сподівався на прудкість конячих ніг. Але кінь його підвів. Перечепився через невидний вночі кущ, і біла постать кумельгом скотилася на землю. Мої підручні миттю зіскочили долі і навалилися на пораненого Галайду. Вони били його руками й ногами, аж поки той не затих. Я ж з коня не зсідав: якось важко на серці мені зробилося. Хлопці зловили коня, на якому тікав Галайда, кинули на нього нерухоме тіло, і ми притьма подалися до хутора. В подвір’ї стояли напівроздягнені Галайдиха, Іванова мати і їхня дочка: їх міцно зв’язали мотузами. Сотниченкова компанія тим часом громила двір. Двері було вивалено, а з хати виносили речі й начиння й тут-таки розбивали. Кілька запалених походень яскраво горіло, розсіюючи навдокіл червоні пасмуги світла. В цих пасмугах люди ходили почервонені, ніби заюшені кров’ю.
— Зловили? — повернув червоне лице сотниченко.
— Зловили, — весело ошкірився один із хлопців.
— Живий?
— Здається, живий. Кінь його скинув...
— Треба, щоб він був живий, — сказав сотниченко і пішов до коня, на якому нерушно звисав Галайда.
— Ну що, негіднику, — сказав сотниченко. — Тепер знаєш, як суперечити сильнішому за тебе?
— Будь ти проклятий, — простогнав Галайда, і сотниченко з розмаху вдарив його в обличчя...
Мені хотілося повернути коня й кинутися в ніч; те, що я бачив, не захоплювало мене. Але я знав і гірку правду: в нашому світі суперечити сильнішому таки не можна. Тому мовчки сидів на коні й дивився, як трощать Галайдине добро.
— Може, хату запалимо? — сказав один із погромників.
— Ні, — сказав сотниченко. — Цю хату Галайда мені відпише. Вони зареготали, всі оті червонолиці, всі оті заюшені кров’ю, а я раптом уразився, бо хтось на мене пильно дивився. Дивилася дочка Галайди, з якою я колись трохи жартував, коли вони приїхали до міста, і в тому її позирі було стільки зневаги й ненависті, що я раптом відчув, що пропадаю. Тоді я вчинив таке, про що й досі згадую із соромом. Я під’їхав до нещасної зв’язаної дівчини і вперіщив її через плечі нагаєм...
— А не дивись на мене вовком! — вигукнув я.
— Прокляті будьте! — дзвінко вигукнула дівчина. — Ви всі і ваш корінь!..
Я лежав на дні встеленої листям ями, загорнувшись у те листя, і замість радіти з ситості, яку мав після багатьох днів голодування, відчув інше: ситість приносить не тільки вмиротворення, ситим думається ліпше.
