Нехворощ - Пономаренко Любов

Мабуть, тому він ходив, заклавши за спину ті не свої руки.

Савка згадав, як у патронаті хлопці говорили про дівчат, як вони малювали жіноче тіло на обривках паперу, на обідраних тумбочках, як вони ржали, аж ревіли, немов підстьобуючи батогами свою недозрілу бунтівливу плоть. Він то провалювався, то кидався зі сну, смикнувшись усім тілом, наче вдарений струмом.

— Ей, хлопче, та ти весь гориш! — скрикнула циганка.

Вона знову простягла йому пляшечку з вином, дістала його торбинку з печеною картоплею, що змерзлася на камінці. Тут він уперше подивився на неї — маленька, немов п’ятикласниця, з розметаним чорним волоссям і з якимось неймовірним червоним мереживом під кофтиною. Вона сховала в кишені картоплю, щоб відтала, а потім загорнулася з головою в кожух і прошепотіла, немовби крізь гуркіт поїзда їх міг хтось почути:

— Іди до мене, зараз я тебе лікуватиму.

Вони знову провалилися в жар і лід.

Савка відкрив очі, встав, але тут же, скрикнувши, впав на мерзлу солому. Боліли пальці ніг, які він приморозив і яких у гарячці не відчував. Саме ця тиша, мабуть, і розбудила його. Вже не гуло, не бахкало й не стукало, ледь-ледь, мов крізь сон, поскрипували дошки вагона. Він прикрив Рубін кожухом, перемагаючи біль, знову піднявся. Похитуючись, тримаючись за стіну, підійшов до дверей з надірваною дошкою. Поїзд стояв. На небі не було ні хмаринки, але раз по раз здіймався вихор, пеленою хапав сніг і розсипав його, як пилюгу, навколо.

Станція була невеличка, чорніли хатини, розкидані попід ярком, завивисто скавулів неподалік собака, немов скаржився на голодне життя. Савка прочинив двері, зійшов униз, озирнувся. Паровоза біля вагонів не було, схоже, їх відчепили і загнали в тупик.

Треба було б у когось розпитати про паровоз, але він не вмів говорити по-російськи і не знав, як звернутися. Метрів за сто від нього стояла жінка з металевою палицею в руках. Хлопець сяк-так пошкандибав у її бік, на ходу хапаючи сніг і прикладаючи до запечених губів. Коли він привітався, жінка повернула до нього обвітрене бурякове обличчя, якусь мить мовчала, оглядаючи виношену куфайку, яку подарував йому Чорний, обмотане ганчірками взуття. "А де паровоз?" — запитав Савка. Вона все дивилася на нього з подивом чи з осудом, він так і не зрозумів. Потім мовчки кивнула і махнула рукою, повівши його до станційної хатини.

Там горіла грубка і парувала в горняті вода. Жінка налила йому кип'ятку, запареного на гілках, поклала сухий окраєць і вийшла. Савка чув, як вона гукала когось за порогом:

— Ковальов, ти ґдє? Ковальов!

А щоб його забрала напасть, твого Ковальова, подумав Савка. Не могла сказати, куди подівся паровоз і скільки його ще чекати. Він уже збирався вийти, але перед ним стало двоє чоловіків у міліцейському одязі.

Хто такий? Куди їдеш? Покажи метрики. Метрики у Савки не було, зате було велике бажання позбавитися цього спілкування, яке нічого доброго не обіцяло. Він хотів прослизнути низом, але його схопили за комір і кинули на лавку. Савка ощетинився, але зачепився ногою за відро, скрикнув і знепритомнів.

Отямився він у присмерку довгого білого коридора, в ліжку. Подумав: яке ж воно підступне, це життя. Б’єшся з усіх сил, рвешся на частини, щоб вирватися з полону, відмовляєшся від тепла і їжі, тікаєш на край світу, щоб здобути професію, працювати і нормально жити, а тут, за сотні кілометрів від патронату, знаходяться нові узурпатори, які хапають тебе за комір і тягнуть казна-куди. Чому такі речі трапляються тоді, коли ти вже на порозі нового життя?

Його мучило двоє запитань, на які він шукав відповіді: де він і де зараз Рубін? Савка поворушив ногами, відчув біль, але той біль був уже не такий гострий. Він побачив, що йоги обмотані бинтами.

Глава шістнадцята: про зраду

Ми їдемо саньми в село. Попереду сидить батько, підганяє старого шкільного коня Орлика, який пирхає і дихає густою парою. Між батьком і мною на сіні лежить кабанчик, у якого мотузками зав’язані ноги. Кабанчик порохкує, немов хоче заспокоїти, що нікуди тікати не збирається. Я дивлюся в його маленькі тихі очі, торкаюся холодного мокрого рила, в якому заведене дротяне кільце, щоб не рився під стіну. Прикриваю кабанчика драним рядном і гладжу шорстку ковану спину. Сніг шурхотить під полозками, за спиною червоно сходить сонце.

З висоти п’ятирічного досвіду розумію, що кабанчикові довго з нами не жити. Колись удосвіта прийде дядько Яким, мати рано розтопить грубку і наставить грітися багато води. Потім дядько з батьком підуть у сарай, прив’яжуть до кабанчика вірьовку, витягнуть на подвір’я. Кабанчик не розумітиме, що таке з ним роблять, чому вірьовка врізається в тіло, і впиратиметься, рвонеться з рук, а вони його схоплять, повалять і заколють. Потім дядько витре ножі, набере повну чашку крові і вип’є. Цівка крові довго буде в нього засихати на бороді, і я боятимуся колія. Дірку, з якої цибенітиме кров, заткнуть ганчіркою, а самі прийдуть снідати. Батько хвалитиме дядька Якима, який заколов так, що "й не пікнув", а дядько, не звиклий до похвали, перекине чарку і перепитає, чи є гречана солома для осмалу, чи тільки пшенична. Кабанчика осмалять і скребтимуть ножами, а я дивуватимуся, чому він у сараї був такий великий, неповороткий, а тут лежить собі не товстий і не довгий.

— Тату, а наш кабанчик іще не доріс? — питаю батька з надією.

— Та ще підсвинок, — каже він, не повертаючись, — але годувати його нічим. І картоплі вже мало, і дерті ні пилини.

— А буряки, буряки ж у ямці є, — нагадую.

— Так то ж для Лиски. Лиска навесні отелиться.

— Тату, а кабанчикові ж небагато треба. Хай би він ще підріс, на ньому там ні сала, одні шкурки, — хитрую, згадуючи бабусині слова.

— Розумниця ти в мене, — усміхається батько. — На осінь у школу віддамо.

По тому батько зіскакує з підводи, бо далі йде Боса гора і дорога круто спускається вниз. Орлик пирхає, зупиняється, задкує, але батько підв’язує до полозка гальмо і бере коня під вуздечку. Я найбільше боюся цієї гори, яка нагадує припічок. Боюся дивитися вниз, на село, що простяглося над річкою. Старий Орлик з трудом утримує сани, я лягаю на сіно поруч з кабанчиком, бачу, як від його ока і до рила пролягла вузенька мокра доріжка. Він усе зрозумів! "Прости, прости, прости!" — шепчу я безіменному кабанчикові і заходжуся сльозами, ховаю обличчя в сіно.

Батько зривається на Орлика, який раз по раз смикає посторонки, хоча ступає боком, обережно, бо слизько.

Кабанчик лежить поруч, порохкуючи, не зводячи сумних очей, у яких застиг тихий жаль до мене, до батька, до Орлика, до всього світу, який виявився таким жорстоким.

— Можеш не бояться! — гукає батько, зіскакує на сани, і ми їдемо тепер швидко й весело.

Проте щось не дає мені підняти голову й дивитися на село, де так багато хат, людей, де їздять навіть машини, яких я бачила всього два рази.

Вже за півгодини кабанчика завели до холодного сараю без помосту. Затяжна весна перейшла в дощове літо. Хата в нас була маленька й сира, під соломою, спали всі покотом, на поличку. Як тільки обсадилися, батько почав копати котлован на найвищому місці у дворі.

Навколо було багато сусідських дітей, але вони не вміли ні лазити по деревах, ні плавати, ні стріляти з бузинової дудки. Ті діти здебільшого грали в квача, галасували, билися, викрикували слова, які в хуторі були суворо заборонені. Вулички тут петляли сюди-туди, наче скручене мотуззя, а корів пасли в череді ген далеко від хат.

В те перше літо я так і не змогла подружитися із сільськими дітьми. Ми з батьком щоранку запрягали Орлика і їхали то по пісок, то по глину, то по дрова. Віз торохтів крученими дорогами, батько запитував:

— А як далі їхати ти знаєш? Де наша хата?

— Хата під соломою, бовдур цегляний! — вигукувала я.

Він на радощах реготав, стріпував чорною гривою волосся. У нього був сильний низький голос, і коли він під настрій починав співати, дивилася на нього побожно, знала, що саме за цей голос мати і згодилася за нього вийти. Без любові.

Любила вона іншого, але той інший виїхав з хутора, щоб учитися на лікаря. Звали його Василь. Він обіцяв повернутися і забрати її в місто, але приїхав через п’ять років з панею. Так хуторяни називали — паня. Вона пошпортала долівку свекрів підборами, походила по хутору напахчена й напудрена, як лялька. Мати прочула, утекла в ліси голосити. Там був дух нашого прапрадіда, який піднявся з могили. Той дух і привів її на галявину до конвалій. Вона вдихала пахощі дрібненьких білих квіточок, а дух людським голосом шепотів:

— Ось бачиш, нічого не змінилося. Ліс тріпоче листям, птахи вирують, усе цвіте. Тебе хтось зрадив, але ж він тільки людина.

Там, серед лісу, мати вперше почула дивовижний голос хлопця, який ішов до хутора навпростець.

Співай співай, соловейку, всіма голосами,

А я сяду та й заплачу дрібними сльозами.

Хлопцеві було всього сімнадцять. У білій полотняній сорочці, у полотняних штанях, фарбованих вільховою корою, босий, він стояв перед нею і все закидав назад буйну чорну чуприну. Вона сиділа на пеньку, довга пухнаста коса спадала до конвалій.

— Яка дівчина! — замість вітання вигукнув юнак.

— Хто тебе навчив такої сумної пісні? — спитала вона.

— Мати колись учили. Ти чия?

— Чия б не була. Не про тебе.

— А як посватаюся, що скажеш?

— Скільки ж тобі років, сватальнику?

— Двадцять… двадцять два, — прибрехав він.

— А мені двадцять сім, ти чуєш? Іди собі.

Але духові прапрадіда захотілося, щоб вони були разом.

Глава сімнадцята — чорна крапка за рогом

Молодий сніг освічував двір і вулицю, спочатку мені здалося, що наступає світанок. Але годинник показував чверть на першу ночі. Я вийшла і побачила, що в сусідній кімнаті працює телевізор. Валера спав, як немовля, біля нього лежали розсипані листки, густо списані його мурашиним почерком.

Після виходу на пенсію чоловік моєї подруги зайнявся проблемою модернізації економіки. Всі, хто з’являвся на порозі цього дому, знали про його ідеї вдосконалення державного устрою та змін в організації виробництва. Валера сповідував колективістські цінності, намагався поєднати промисловість та аграрний сектор. Тобто якийсь фермер і якийсь директор молокозаводу створюють спільне підприємство, банк, розробляють спільну програму, тарифні сітки.